Золота ти в мене, Галю, — тихо відповідав Василь, ніяково опускаючи очі й цілуючи її у скроню. — Щоб ми без тебе робили. Мама щоразу плаче, як твою поміч передаю. Каже, щодня перед іконами молиться за твоє здоров’я. Я в п’ятницю після зміни відразу до неї поїду, дров наколю, порядок наведу. Так і минали роки. Василь щоп’ятниці сідав на приміський потяг і їхав до села доглядати «хвору матір», а Галина залишалася в місті, брала подвійні зміни, підміняла захворілих коліжанок, носила старе пальто, заощаджувала на всьому, аби тільки в свекрушиній оселі було тепло й ситно. Одного разу в середині листопада звичний порядок речей зламався через простий збіг обставин. Напарниця Галини раптово злягла з високою температурою. Графік руху терміново переставили, рейс скасували, а Галині несподівано дали чотири вільні дні. Василь про це не знав, бо ще вранці у п’ятницю вирушив до села. Галина повернулася до тихої, порожньої квартири. Зварила собі простого супу, сіла біля вікна й дивилася, як за шибкою повільно кружляє перший мокрий сніг. І раптом їй спало на думку: а чому б не поїхати слідом? Вона зробить Василеві несподіваний подарунок, нарешті сама побачить матір Стефанію, привезе гостинців, допоможе прибрати в хаті до зимових холодів
— Ти хоч розумієш, що твій законний чоловік уже вісім років живе на дві хати, а ти йому ще й гроші на це заробляєш? Ці слова попутниці у вагоні спочатку здалися Галині безглуздим жартом, народженим від нудьги довгої дороги. Люди в поїздах часто говорять зайве: хтось виливає душу першому стрічному, а хтось просто намагається вколоти … Читати далі