Ой, Степане, а Надя твоя як розквітла! — випалила вона, не приховуючи цікавості. — Вчора бачила її — у новій хустці, посміхається. До театру з коліжанкою ходила. Каже, нарешті живе для себе. Вечорами Степан сидів у чужих чотирьох стінах і згадував. Згадував, як Надія завжди підтримувала його у складні часи. Як турбувалася, коли він хворів. Як уміла створити затишок із нічого. Вона завжди була поруч — надійна, рідна, теплою опорою. А він сприймав це як щось належне, як належний порядок речей. Минуло ще трохи часу. Степан стояв перед дверима їхньої колишньої спільної квартири. У руках він тримав кошик із вишневим пирогом із місцевої пекарні. Він довго вагався, перш ніж натиснути на дзвінок. Надія відчинила. На ній була ошатна сукня, волосся акуратно зібране, а у вухах поблискували ті самі сережки з червоним камінням. — Стьопо? Щось трапилося? — Можна увійти? — він зам’явся на порозі. — Потрібно поговорити
«Коли після тридцяти п’яти років спільного життя чоловік раптом каже, що йому треба знайти себе, це зазвичай означає лише одне — він просто зібрав валізу». Надія застигла біля столу з ополоником у руці. Обід був готовий, підлоги вимиті, білизна акуратно складена в шафі. Життя, розписане до дрібниць, тривало вже не один десяток років. Щодня одне … Читати далі