Та нащо вам того, мамо?.. Відколи я приїхала з Італії, відтоді тільки й чую цю фразу. — Та нащо вам того, мамо? Спочатку я не звертала уваги. Ну, думала, донька просто переживає. Може, їй здається, що я втомлена після далекої дороги, або вона хоче вберегти мене від зайвого клопоту. Але згодом я зрозуміла: за цими словами ховається зовсім не турбота. Там було щось інше — якесь дивне, мовчазне переконання, що моє власне життя вже закінчилося, і тепер я маю просто тихо існувати на задньому плані їхнього сімейного щастя. Я двадцять років пропрацювала в Італії. Додому приїжджала рідко. Так склалося життя. Я рано овдовіла, тягнути дитину на маленьку зарплату в селі було неможливо, тому й зважилася на цей крок. А там, в Італії, через кілька років зустріла хорошу людину, Марчелло. Ми прожили разом багато років у злагоді й повазі. Нічого соромного в цьому не бачу, хоча деякі кумушки в селі й шепталися за спиною. У кожного своя доля. Коли Марчелло не стало, будинок перейшов його родичам, а я відчула, що все — моя місія там завершена. Настав час повертатися додому. За ці роки я заробила на великий, красивий будинок тут, в Україні. Допомогла своїй доньці Оксані, зятеві Сергію, онукам. Купила машини дітям, а старшій онуці Алінці — окрему квартиру в місті, бо вона скоро виходить заміж. Я ніколи не рахувала, скільки тисяч євро вислала за ці двадцять років. Якщо їм щось було потрібно — на навчання, на ремонт, на нові меблі чи на відпочинок — я навіть не запитувала: «А навіщо вам це?» Хотіли — купували. Мріяли — я допомагала
— Та нащо вам того, мамо?.. Відколи я приїхала з Італії, відтоді тільки й чую цю фразу. Вона летить мені навздогін у коридорі, звучить за ранковою кавою, крутиться в повітрі, коли ми просто сидимо разом у вітальні. — Та нащо вам того, мамо? Спочатку я не звертала уваги. Ну, думала, донька просто переживає. Може, їй … Читати далі