У ресторані Марія Степанівна почувалася трохи невпевнено. Навколо все сяяло: кришталеві люстри, дзеркала, офіціанти в білих сорочках, вишукано накриті столи. Гості — переважно молоді друзі мого сина Данилка та наші міські родичі — голосно розмовляли, сміялися, фотографувалися. Я провела маму до почесного місця в центрі столу. Вона тихенько сіла на м’який стілець, підібгала під себе ноги в туфлях і соромилася навіть розгорнути тканинну серветку, що лежала перед нею на тарілці. — Мамо, бери серветку, клади на коліна, — пошепки підказала я. — Ой, Лідочко, вона ж така біла, чиста, я її заплямую, — так само пошепки відповіла вона, озираючись навсібіч. Але минуло зовсім трохи часу — і страх зник. Атмосфера свята, привітні посмішки онуків та правнуків зробили своє. Данилко відразу підбіг до неї, міцно обійняв і поцілував у щоку: — Бабусю, ти в мене найкрутіша! Яка хустка! Мама розцвіла. Вона з дитячим захопленням розглядала красиві страви, які приносили офіціанти. Особливо її вразили маленькі закуски на шпажках та лебеді, вирізані з яблук. Вона довго милувалася великими вазами з живими квітами біля входу, дивувалася, як гарно прикрашена зала текстилем та вогниками
— Мамо, збирайся, — усміхнулася я, переступивши поріг батьківської хати. — У суботу святкуємо день народження Данилка в ресторані. Тебе вже всі чекають. Марія Степанівна, моя люба, рідна матуся, тільки розгублено опустила очі. Вона саме сиділа біля вікна, тримаючи в руках старі окуляри, які постійно сповзали на кінчик носа. У кімнаті пахло сушеною м’ятою та … Читати далі