Не псуй сестрі свято. Люди ж побачать, підуть плітки по селу. Ольга нічого не знає, і не треба їй цього знати. Вона ж щаслива сьогодні. — Мамо, я не можу… — схлипувала Люба. — Мені дихати важко. Чому вона? Чому він вибрав її? Вона ж навіть не розуміє, який він! — Ти ще молоденька, Любо, — зітхала Ганна Іванівна, ховаючи власний біль. — У житті так буває. Закохуються дівчата в чоловіків своїх сестер, це часто трапляється. Але вір мені, це мине. Мине місяць, рік, ти поїдеш на навчання, зустрінеш хорошого хлопця, який любитиме тільки тебе. Обов’язково знайдеш свою долю. А Василя відпусти. Він тепер чоловік твоєї сестри, це гріх — навіть думати про нього. Люба нічого не відповіла. Вона уткнулася мамі в плече, продовжуючи тихо плакати. Вона хотіла вірити мамі. Хотіла вірити, що цей біль колись зникне. Але десь глибоко всередині холодний голос шепотів їй: «Нічого не мине. Ти ніколи його не забудеш». Минуло кілька місяців після весілля. Життя в селі йшло своєю чергою. Ольга та Василь облаштовували своє сімейне гніздечко, жили в батьківській хаті Василя, будували плани на майбутнє. Вони виглядали щасливими
Того осіннього дня село гуло, наче розбурханий вулик. Весілля Ольги та Василя обіцяло стати подією року. На подвір’ї нареченої розкинувся величезний намет, прикрашений вишитими рушниками, кетягами калини та осінніми квітами. Музиканти так завзято вдаряли в бубни та розтягували міхи баяна, що звуки свята було чути аж на дальні хутори. Гості сміялися, вигукували «Гірко!», цокалися кришталевими … Читати далі