Мамо! Та що це таке робиться? Я П’ятнадцять років дарувала тобі подарунки, а ти не розпакувала жодного, — розгнівалася донька. — Поясни мені, тобі що, зовсім нічого з того не подобалося? Ганна Петрівна спочатку розгублено завмерла. — Софійко, ти тільки не сердься одразу. Я зараз усе тобі спокійно поясню. Можливо, ти до кінця не зрозумієш, бо ви росли зовсім в інші часи, коли в магазинах усього було вдосталь. Я ці речі ніколи не викидала, не продавала і чужим людям не віддавала, — почала вона спокійним, трохи хрипким голосом. — Вони лежать там на полиці, я щодня знаю, що вони є. Піднімаю ранком голову на антресоль — а вони там на мене чекають. Ти питаєш, чому я ними не користуюся у побуті? Тому що мені шкода. Мені життєво необхідно відчувати, що в мене є запас на чорний день, доню. У мене ж усю молодість і зрілість цього запасу не було ніколи. Ти вже й не пам’ятаєш, зовсім маленькою була. А я добре пам’ятаю, як у вісімдесят восьмому році стояла в черзі за дефіцитним сервізом чотири години поспіль і так і не достояла, бо товар закінчився перед самим носом. Я на зимове пальто змушена була збирати кошти два роки поспіль. У нашому старому гуртожитку на двох із сусідкою Люською була лише одна пара теплих зимових валянок на двох, і ми ходили у них через день по черзі
Ремонт у старій хрущівці на околиці затишного українського міста розпочався у звичний понеділок. Ганна разом із донькою Софією взялися за генеральне прибирання вітальні, щоб винести старі речі перед приходом майстрів. Зробивши невелику перерву, Софія вирішила самостійно розібрати антресоль великої шафи у кутку кімнати — ту саму верхню полицю, куди мати не заглядала чи не дотягувалася … Читати далі