Сину мій і невістко! Я прийняла остаточне рішення. Завтра зранку я збираю речі й їду на дачу, — несподівано мовила мати. — До найглибшої осені не чекайте мене. На кухні одразу повисла тиша. Роман повільно розімкнув руки, втративши свій безтурботний вигляд, і густо насупив брови: — На яку ще дачу в такий час? Мамо, ти серйозно взагалі? Там же старий будинок, дах на веранді протікає після кожного дощу, воду треба тягнути з колодязя самотужки, а зручності всі на подвір’ї! Чим тобі погано тут, у нас у місті? Ми що, тебе виживаємо звідси? Скажи відкрито! — Ніхто мене не виживає, Ромчику, ви тут господарі, — спокійно заперечила жінка, збираючи свої речі очима. — Але вам справді потрібно вчитися будувати власне сімейне життя вдвох, робити свої кроки, вирішувати побутові питання без оглядки на мої поради. А мені, мені вже давно настав час відпочити від міської метушня на чистій природі. Вікторія опустила погляд на підлогу, не вставивши жодного слова на противагу. Ця її показова мовчазна покірність остаточно переконала Марію Іванівну в правильності обраного кроку
— Маріє Іванівно, я ваші філіжанки з розписом переставила на саму верхню полицю, куди й рукою ледь дотягнешся, а на їхнє місце поставила наші з Романом горнятка — яскраві, з сучасними принтами. Так же набагато зручніше і практичніше, скажіть адже так? — Вікторія посміхнулася своєю бездоганною, випещеною голлівудською посмішкою і з показною легкістю витерла лаковану … Читати далі