Тиждень промайнув непомітно. Було багато метушні, прасування сорочок, збирання дорожніх сумок із пиріжками та домашньою ковбасою. Василь ходив по хаті заклопотаний, говорив по телефону пошепки на балконі, виправдовуючись тим, що начальник у нього суворий і не любить зайвих свідків. Галина проводжала його біля хвіртки. Стояла в теплій хустці, загорнувшись від вогкого вітру, і дивилася, як він укладає валізу до багажника попутки. — Буду дзвонити щовечора, — пообіцяв він, цмокнувши її в щоку. — Дзвони, Василю. Головне — бережи себе. Поїхав. Перші кілька днів Галина просто звикала до тиші. У великій батьківській хаті без чоловіка раптом стало надто просторо. Не треба було зранку варити густий борщ у великому баняку, не треба було щовечора слухати новини на повну гучність. Він дзвонив спершу щодня, потім через день, а далі — раз на три дні. Розмови були куцими, одноманітними. «Усе добре, робота кипить, втомився, лягаю спати». На розпитування про нове житло відмахувався: «Та звичайні стіни, нічого особливого, минеться». Галина працювала старшою медсестрою в дитячому відділенні. Робота забирала сили, і це навіть рятувало. Увечері вона плела шкарпетки для онуків або сиділа за чаєм із двоюрідною сестрою Мирославою. Мирослава була жінкою швидкою, меткою, працювала у фірмі, яка займалася оформленням спадщини та нерухомості по всій області. Вона знала про людей усе: хто з ким посварився, хто яку хату продав, хто куди перебрався і де взяв гроші на новий паркан
— Сім’я — це коли дивляться в один бік, а не коли один одного дурять перед обідом, — мовив Василь і посунув порожню тарілку на край столу. — То ти зараз про роботу чи про наше життя таке кажеш? — запитала Галина, підливаючи йому в горнятко теплого узвару. — Про роботу, звісно. А ти вже … Читати далі