Наближався день народження. Сорок років. За кілька тижнів до дати Сергій твердо вирішив: ніяких святкувань. — Хлопці, сорок років узагалі не святкують, прикмета погана, — намагався відбитися він, коли Андрій із Максимом завели розмову про ювілей. — Яка прикмета? Ти серйозно віриш у ці забобони? — обурився Андрій. — Ти все життя носишся зі своєю цифрою сорок, у тебе сороковий розмір взуття, сорок сорочок у шафі, а тепер ти хочеш сховатися під ковдру? — Мені просто не хочеться шуму, — тихо сказав Сергій. — Замовимо піцу, посидимо в мене, пограємо в приставку. — Ні вже, брате. Такий день буває раз у житті. Ми знайдемо нормальне, спокійне місце, де можна просто посидіти своєю компанією. Без пафосу, але по-людськи. Сергій здався. Сперечатися з друзями не мало сенсу. У п’ятницю ввечері невелика компанія з шести людей зібралася в затишному ресторанчику на тихій вуличці старого міста. Тут не було гучної музики, горіли лампи з теплим жовтим світлом, пахло смаженим м’ясом і розмарином. Друзі щиро вітали Сергія, згадували студентські роки, спільні поїздки з наметами, перші невдалі спроби заробити грошей
Сергій ніколи не міг до пуття пояснити, звідки в нього взялася ця дивна прив’язаність до числа сорок. Усі навколо ганялися за красивими сімками. Сімка вважалася щасливою, про неї складали прислів’я, її ліпили на автомобільні номери й вибирали для весіль. Хтось боявся чортової дюжини й здригався від тринадцятки. Хтось любив круглі числа, наче рівні стовпчики в … Читати далі