Ось що я вам усім скажу, шановні родичі, — підсумував Ярослав, обвівши важким поглядом зблідлу тітку Галину та її дочку, яка вже тихенько задкувала до виходу. — Якщо я ще раз почую бодай одне криве слово про мою Надю, якщо хтось пустить хоч один лихий слух через тин — ноги вашої тут більше не буде. Будете дивитися на цю ділянку тільки здалеку, з дороги. Особисто за цим простежу. — А зараз — ідіть собі з миром. Усі разом. Тітка Галина, забувши про всі свої грізні повчання, схопила за руку свою дочку Мар’яну й квапливо потягла її до виходу, намагаючись не озиратися. Ярослава Василівна дріботіла слідом за ними, немов намагаючись стати непомітною та злитися з парканом із металевої сітки. Їхня гучна показова хода розсипалася на порох, не залишивши по собі нічого, крім сорому перед сусідами. Ярослав зробив кілька кроків уперед і легенько притримав матір за лікоть біля самої хвіртки, поки тітка Галина з Мар’яною вже голосно сварилися на дорозі, звинувачуючи одна одну в тому, що сталося. — Мамо, — сказав він їй зовсім тихо, спокійно й без докору. — Якщо захочеш приїхати просто так — подихати лісом, посидіти на веранді, з’їсти свіжих ягід чи просто побути з нами — набери мене на телефон. Я сам приїду, візьму речі, посаджу в машину й привезу
— Віддавай ключі від батьківської хати й землі, раз у тебе совісті нема рідну матір на поріг пустити! Тітка Галина кричала так завзято, ніби мою свекруху цілий місяць тримали десь у темному льосі, а не вона сама спокійно сиділа у своїй затишній міській квартирі та дивилася вечірні передачі. Голос родички прокотився поміж парканами нашого садівничого … Читати далі