Мамо, ну навіщо ви знову передали ці торби, невже ви думаєте, що ми тут голодуємо і самі не купимо собі їжі? — кричав у слухавку син, роздратовано дивлячись на заставлений слоїками багажник. Це була їхня звична розмова щоосені. Звична, суха і коротка. А тієї останньої середи Марія Степанівна прокинулася ще до сходу сонця. У хаті було прохолодно, пахло висушеною м’ятою, що висіла над сволоком, і сухими дровами. Вона не стала запалювати світло, щоб зайвий раз не крутити лічильник, а запалила свічку, підійшла до печі й заходилася розпалювати вільхові полінця. Сьогодні все мало бути по-особливому. Вона задумала пиріжки — сорок штук, пухких, рум’яних, із тушкованою капустою та з товченою квасолею й картоплею. Рівно сорок. Вона сама перелічила їх двічі, коли викладала на довгий лляний рушник, вишитий ще її мамою. Коли дрова весело затріщали, старенька тихенько заспівала. Слів уже й не пам’ятала до ладу, мелодія йшла сама звідкись із глибини пам’яті, коли ще сама була дівчам і бігала босоніж по росі. Сусідка Павлина забігла без стуку, як заведено в селі, позичити дрібку соди на оладки. Спинилася біля порога, сплеснула долонями: — Степанівно, ти що це вигадуєш удосвіта? Чи в тебе весілля, чи свято яке велике, що піч гуде на всю хату
— Мамо, ну навіщо ви знову передали ці торби, невже ви думаєте, що ми тут голодуємо і самі не купимо собі їжі? — кричав у слухавку син, роздратовано дивлячись на заставлений слоїками багажник. Це була їхня звична розмова щоосені. Звична, суха і коротка. А тієї останньої середи Марія Степанівна прокинулася ще до сходу сонця. У … Читати далі