Пані, вам допомогти? Ви щось дуже зблідли, — озвалася касирка. — Дякую, усе гаразд. Я тільки зателефоную, ледь змогла мовити Ліда. З Банку саме прийшло повідомлення. Зі спільного рахунку щойно зникло майже все, що вони з чоловіком відкладали багато років. Лідія набрала чоловіка. Назар не відповів. Після четвертого виклику телефон став недоступним. Лідія повернула продукти з візка на полиці, вийшла надвір і сіла у свою стареньку автівку. Вони з Назаром прожили разом тридцять вісім років. Вони ніколи не жили на широку ногу. Коли знайомі їхали відпочивати, Лідія часто казала: «Ми ще встигнемо, спочатку треба мати запас на старші роки». Назар погоджувався. За двадцять хвилин Лідія відчинила хвіртку подвір’я. У передпокої зникла Назарова куртка. Не було його черевиків, дорожньої сумки й старої кепки, яку він завжди брав на риболовлю. Вона відчинила шафу. Половина полиць була порожня. — Назаре? — покликала вона, хоча вже знала, що ніхто не відповість. На кухонному столі лежала записка з трьома рядками: «Лідо, не шукай мене. Я хочу пожити для себе. Ти розумна жінка, усе владнаєш»
Телефон задзвенів у сумці саме тоді, коли п’ятдесятидев’ятирічна Лідія стояла біля каси невеликого супермаркету в передмісті Вінниці. Вона вже поклала на стрічку молоко, сир, гречку й пачку кави, коли побачила повідомлення від банку. Лідія перечитала його двічі, потім відсунула візок убік і сперлася долонею об металеву ручку. Зі спільного рахунку щойно зникло майже все, що … Читати далі