Любове Степанівно, а Назар хіба знав, що ви сьогодні приїдете? — тихо запитала Надія, притримуючи вхідні двері. — Та я йому голосове скинула зранку, ще як на маршрутку сідала, — жінка вже розстібала ґудзики на пальті. — Він же на нараді, напевно, не дослухав. Але ти ж маму з порога не повернеш назад на вокзал? У цьому простому запитанні було стільки солодкого докору, що Надія мимоволі поступилася дорогою. — Звісно, не поверну. Проходьте, роззувайтеся, я зараз чайник поставлю. Історія цієї появи була добре відома всім родичам, хоча в деталі Надію ніхто завчасно не втаємничував. Любов Степанівна місяць тому продала свою стареньку однокімнатну квартиру в тихому спальному районі. Усі збереження й виручене за житло вона до копійки віддала молодшій доньці Галинці. У Галинки з чоловіком підростало двоє дітей, вони давно мріяли вирватися з тісної оренди у власний великий заміський дім. Знайшли начебто чудовий недобудований будинок, де треба було лише завершити внутрішні роботи й постелити підлогу. Любов Степанівна тоді зібрала сімейну раду й оголосила, що це найкращий вихід для всіх
— Доню, я ж не назавжди, я тільки на пару тижнів пересидіти, поки в Галинки майстри стіни дофарбують, — свекруха впевнено посунула ногою дві важкі дорожні сумки просто під вішалку в передпокої й лагідно всміхнулася. Надія дивилася то на ті сумки в клітинку, то на маму свого чоловіка, і не знала, як реагувати. На годиннику … Читати далі