Мирославе, для салату лежить велика ложка! — ледь не кричала Ліда до чоловіка своєї сестри. — Вона просто перед тобою. — Та я ж тільки спробував. Не хвилюйся, твій салат витримав перевірку. — Справа не в салаті. Набирай, будь ласка, тим прибором, який я поклала для всіх, а не своїм власним. — Лідо, ми ж родина. Чого ти так серйозно? — Саме тому й прошу нормально. Тут усі їдять із цієї миски. Мирослав усміхнувся, наче почув кумедну історію. — Добре, начальнице. Наступного разу попрошу письмову інструкцію. Сестра засміялася. — Лідо, не звертай уваги. Ти знаєш Мирослава, він без жарту навіть чай не п’є. — Я на жарт і не серджуся. Просто прошу одну просту річ. Тема змінилася. Лідія не хотіла псувати недільний обід через ложку. Однак наступної неділі все повторилося. Цього разу Мирослав узяв своєю виделкою шматочок запеченої картоплі зі спільної тарілки, скуштував, похвалив і тією самою виделкою почав вибирати наступний
Щонеділі квартира Лідії Андріївни у Вінниці прокидалася раніше за весь під’їзд. О сьомій ранку на кухонному столі вже лежали дошки з овочами, у духовці підрум’янювалася запіканка, на підвіконні вистигав пиріг із яблуками, а сама господиня ходила між плитою та холодильником у світлому фартусі й перевіряла, чи нічого не забула. Лідія працювала консультанткою у страховій компанії … Читати далі