Роззуйтеся на порозі і не грюкайте дверима, — сказала мені незнайома молода жінка, витираючи стіл моїм рушником у моїй же власній хаті. Я стояла в коридорі з ящиком помідорної розсади в руках. Земля з крайнього стаканчика трохи просипалася мені на черевики. Я мовчала, бо перші кілька секунд просто намагалася зрозуміти, що відбувається. А все почалося ще в четвер, коли мій рідний брат Андрій опустив очі в екран свого смартфона й буденно кинув: — До речі, я віддав нашу батьківську садибу в селі Наталці на літо. Вони вже в суботу туди перебираються. Я тоді аж ящик на край тумбочки поставила. — Як це віддав? І кому це — нашій Наталці? — Ну, доньці моєї Світлани. А хата чия? Наша спільна. Стоїть порожня цілий рік. Ти туди навідуєшся тільки бур’яни косити та квіти садити. А там дитині треба свіже повітря. — Андрію, ця хата записана на мене. — Записана на тебе, бо ти біля бабусі останні роки ходила, — відмахнувся брат. — Але будували її дід з батьком. Вона родинна. Ми всі маємо на неї право
— Роззуйтеся на порозі і не грюкайте дверима, бо малий тільки заснув, — сказала мені незнайома молода жінка, витираючи стіл моїм рушником у моїй же власній хаті. Я стояла в коридорі з ящиком помідорної розсади в руках. Земля з крайнього стаканчика трохи просипалася мені на черевики. Я мовчала, бо перші кілька секунд просто намагалася зрозуміти, … Читати далі