Винен я, Наталко. Усе знаю, усе розумію. Життя мене покарало так, що ворогу не побажаєш. Дружина… не стало її три роки тому. Усе майно, увесь бізнес пішов на її лікування, на лікарів в Німеччині… Ковбасний цех збанкрутував, довелося продати за безцінь за борги. Квартиру в центрі розміняв на крихітну однокімнатну хрущовку, щоб розрахуватися з кредиторами. Я зараз на пенсії. Одинокий, хворий старий… Нікого в мене немає на цьому світі, крім вас. Він підвів очі, і в них блиснули сльози — чи то щирі, чи то майстерно зіграні. — Наталко, я ж тоді дурний був, засліплений. Але ж згадай, скільки всього доброго я для тебе зробив! Я ж тебе з бідності витягнув, десять років ми жили, як королі! Ти ж у золоті ходила! Невже ти все це забула? Я приїхав просити пробачення. Прости мене, якщо можеш. Пустіть мене назад. Будинок у вас он який величезний, місця всім вистачить. Будемо жити разом, як справжня родина. Я по господарству допомагатиму, город копатиму, за садом доглядатиму… Нам же під старість триматися разом треба! Я дивилася на нього й не вірила своїм вухам. Яка неймовірна, безсоромна, фантастична нахабність! Коли він був багатий, сильний і молодий — він викинув мене на вулицю, як непотріб, зневажив мою вагітність, відібрав останній дах над головою і навіть не поцікавився, чи вижила його дитина. А тепер, коли він втратив усе, коли залишився біля розбитого корита, старий, немічний і нікому не потрібний — він прийшов жити у мій дім
Коли перше розлучення остаточно розірвало моє молоде життя навпіл, моєму синові Артемчику щойно виповнилося дев’ять років. Тоді мені здавалося, що світ звузився до розмірів нашої крихітної однокімнатної квартири на четвертому поверсі старої хрущовки в невеликому містечку. Це житло було єдиним, що мені дісталося від покійної бабусі: облізлі паперові шпалери з бляклими волошками, старий скрипучий паркет, … Читати далі