Та ось хата батьківська стоїть у селі пусткою. Мами не стало, а в мене сили вже не ті, аби туди щотижня їздити. Ноги набрякають, тиск скаче. А там дім, садочок, земля. — А діти що? Дочка ж у вас є, зять. — Є, — сумно хитнула головою жінка. — Та в них своя турбота. Зять вічно на роботі, з ранку до ночі гроші заробляє, усе йому ніколи. Дочка з дітьми заклопотана, гуртки, школа. Казали, що влітку, може, на тиждень виберуться, та що той тиждень? Торік на літній кухні шифер зсунувся, дощ затікає. Паркан з вулиці геть похилився, бур’яни в пояс. Якщо ще одну зиму простоїть без догляду — пропаде дім. А мені ж там кожна дошка рідна, батько власноруч зруб ставив. Петро Степанович підняв голову. Подивився крізь молоде листя каштанів на синє весняне небо. — А далеко те село? — Та ні, кілометрів п’ятдесят звідси. Автобус туди ходить раз на добу, або машиною по путівцю. Тихе місце, річечка невелика поруч, ліс на пагорбі. Тільки людей мало лишилося, здебільшого літні
— Петровичу, зрозумійте правильно, ви ж мені нерідний батько, а мені вже час влаштовувати власне життя. Назар стояв у дверях кухні, переминаючись з ноги на ногу. Погляд ховав десь біля плінтуса, роздивлявся старий лінолеум, пальцями нервово смикав кишеню домашніх штанів. Говорив тихо, монотонно, без крику чи докорів, але в тій тихій інтонації відчувалася непохитна, заздалегідь … Читати далі