Галино! Сестро, ти чого завмерла на дорозі! — бадьоро вигукнув брат. — Заходь швидше, сідай, місця для всіх вистачить! — Богдане, це моя приватна дача. Я чітко планувала провести ці вихідні на самоті, ти ж знаєш. — Ой, та кинь ти свої буркотіння, сестричко, — він весело розреготався, ніби вона сказала дотепний жарт. — Ми ж не просто так нагрянули. Вирішили допомогти тобі з городніми роботами! Заодно свіжого м’яса на мангалі посмажимо. — Який город? У мене на грядках лише зелень та молода полуниця, яка ще навіть колір повністю не набрала! — Ну, тоді просто свіжим повітрям подихаємо, — долучилася до розмови Оксана, навіть не підводячи очей від кавуна. — Чого ти так гостро реагуєш? Ми ж одна родина, маємо право побути разом на природі. Ми тут, бо хочемо. Галина Олексіївна повільно опустила важку сумку з розсадою на дерев’яну сходинку. Її пальці злегка тремтіли — не від переляку чи втоми, а від того глибокого, накопиченого роками роздратування, яке зазвичай мовчки збирається місяцями, а потім знаходить привід вирватися назовні через одну дрібницю
Сонце вже впевнено піднялося над верхівками розлогих старих яблунь, заливаючи золотавим світлом затишну присадибну ділянку. Галині Олексіївні ледь вдалося дійти до самої хвіртки, несучи важку пластикову ємність із молодою розсадою ранніх томатів, яку вона дбайливо вирощувала на балконі міської квартири. На її улюбленій смарагдовій галявині — там, де зазвичай тихо й самотньо сохли випрані рушники … Читати далі