Сину, ти вже на роботі? — замість привітання запитала мати. — Так, мамо. Тільки каву налив. Щось сталося? — у голосі чоловіка відчувалася втома. — Та ні, нічого нового. Знову думаю про твою Наталю. Скільки можна? Дитина вже ось-ось до школи піде, а вона все вдома. Це ж просто немислимо! Мирон зітхнув, відкидаючись на спинку крісла. Він знав, куди хилить мати, і це розмова дратувала його щоразу більше. — Мамо, ми вже це обговорювали. Вона займається домом, донькою. Це теж робота, і чимала. — Робота? — голос Ніни Вадиміївни злетів на пів тона вище. — Робота — це коли люди приносять реальні гроші в бюджет, коли мають трудову книжку і план на день. А в неї що? Посуд та іграшки? Вона ще сім років тому, коли ви тільки побралися, працювала, і то — недовго. — Вона тоді пішла в декрет, а не просто покинула справу, — спробував захистити дружину Мирон. — Покинула, сину, покинула. А тепер звикла байдикувати. Подивишся, звикне — і ніколи не працюватиме. Слухай, що матір тобі каже, бо потім ще шкодуватимеш. Виганяй її на роботу
Місто Вишгород, що розкинулося на мальовничих схилах біля Київського водосховища, прокидалося під тихий шепіт вітру. У вітальні пані Ніни Вадиміївни було надто тихо, як для ранку вівторка. Вона сиділа на кріслі, розглядаючи фотографію онуки, і вкотре міркувала про одне й те саме. Її син Мирон був успішним фахівцем, але вдома на нього чекала, на її … Читати далі