У своєму блозі тернопільський священик отець Євген Заплетнюк розповів неймовірну історію про “Один із найбільш вражаючих експонатів Бережанського краєзнавчого музею.
Ця вервичка, що на фото на перший погляд – нічого незвичайного. Стара, чорна, маленька. Майже дитяча. Але ж, звичайну в музей би не поставили… Щось тут не те…
Як виявилося, дійсно. Це не проста річ. Її зробив із хліба невідомий уже в’язень сталінських таборів і проніс через усі свої стрaждання й митарства, в найскладніші дні та години свого життя…
Уявити сьогодні нам таку потребу молитися, щоб аж із хліба робити собі чотки – просто не можливо. На жаль.
Подумайте, що ж повинно статися у вашому житті такого, щоб ви настільки відчували фізичну необхідність заговорити з Христом, щоб аж не боялися наразити себе на смepтельнy нeбезпеку!
Колись і до табору можна було легко потрапити саме за те, що у вас була вервичка! А тут людина сама вже робить її там. У тому пeклi.
Це або неймовірна сила духу, або ж крайній відчай. Хоча з відчаю не моляться, як Петро, а накладають на себе руки, як Іуда Іскаріот.
По великому рахунку, це означає лише одне: для того, хто її робив, повноцінного життя без молитви не існує. Воно втрачає свій сенс, перетворюючись на біологічне, тваринне існування істоти, що в минулому була людиною.
Кожен в’язень – це безправна істота в клітці, позбавлена головної людської риси – свободи волі. Просто свободи. Позбавлена того, що робить людину богоподібною.
Зберегти людську, а значить і Божу подобу в собі міг лише той, хто молився.
Чому ж тепер люди згадують про Бога тільки тоді, коли вже ніщо інше їм не допомагає?
А може, варто просто з молитви все розпочинати, і все в нас буде по-іншому?
Я пишу цей пост майже вночі, коли більшість із вас будуть спати.
Але я не піду до сну, поки не помолюся зараз усіх нас. А ви, якщо хочете, теж можете осінити себе хресним знаменням просто зараз і сказати: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас, грішних! Пресвята Богородице, просвіти нас світлом Сина Свого!».
Я прошу всіх молитися не тільки тому, що в мене така робота. Направду, я не молюся Богу лише з тієї причини, що колись я мав необережність стати священиком. Я молюся Богу тому, що жодного разу, чуєте, жодного разу Він не покидав мене в бідi, коли мене покидали люди.
А ще, я дуже добре відчуваю та постійно переконуюся в тому, що Бог чує мої молитви. І саме тому, я захотів стати священиком, ще багато років тому. Я не можу не помічати очевидного. Бог – Живий.
Правда, що для щирої молитви вервичка зовсім не потрібна. Але, ще більша правда те, що для щирої молитви нам майже завжди чомусь потрібна якась біда чи стрaждання.
Не забуваймо Бога в радощах, то Він згадає нас і в час скорботи.
