Іванко прокинувся від галасу. Він почув якісь дивні звуки й біганину за стіною. Хлопець встав і, сонно хмурячись, пішов до батьків… Мама сиділа на зім’ятому ліжку, тримаючи руки на попереку, й похитувалася туди-сюди, як маятник. Батько бігав по кімнаті, збираючи якісь речі. – Головне папку з документами не забудь, – ледь сказала мама, прикривши очі. – Мамо, – покликав Іванко, відразу прокинувшись і пройнявшись загальним хвилюванням. Він не міг зрозуміти, що це таке робиться.

Іванко прокинувся від галасу. Він почув якісь дивні звуки й біганину за стіною. Хлопець встав і, сонно хмурячись, пішов до батьків… Мама сиділа на зім’ятому ліжку, тримаючи руки на попереку, й похитувалася туди-сюди, як маятник. Батько бігав по кімнаті, збираючи якісь речі. – Головне папку з документами не забудь, – ледь сказала мама, прикривши очі. – Мамо, – покликав Іванко, відразу прокинувшись і пройнявшись загальним хвилюванням. Він не міг зрозуміти, що це таке робиться.

Спочатку Іванку здавалося, що мати просто погладшала.

Щоправда, якось дивно.

У неї раптом округлилася талія, а в іншому вона залишилася незмінною.

Запитувати було ніяково, а раптом мама образиться?

Батько мовчав, дивлячись з ніжністю на маму, й Іванко вдав, що теж нічого не помічає…

Але незабаром живіт збільшився.

Якось проходячи повз кімнату батьків, Іванко випадково побачив, як батько гладить маму по животу і ласкаво так щось їй шепоче.

А вона посміхається із задоволеним виглядом. Стало ніяково від побаченої сцени, і він поспішив швидше піти…

– Мама чекає малюка, – раптом здогадався Іванко.

Цей здогад не так здивував його, як вразив. Мама, звичайно, була красивою і виглядала краще за багатьох мам однокласників, але все ж таки вагітність у її віці викликала в ньому неприйняття.

Навіть думати про це було ніяково.

Звідки діти беруться, Іванко давно вже знав, багато про що здогадувався, але що його батьки займаються цим, не міг уявити.

Все ж таки це не хтось, а його мама й тато.

– Тату, мама чекає дитину? – одного разу спитав він у батька.

Чомусь із ним про це йому було легше розмовляти.

– Так. Мама мріє про донечку. Напевно, безглуздо тебе питати, кого б ти хотів – брата чи сестричку?

– Хіба в такому віці народжують?

– У якому такому? Мамі всього тридцять шість, а мені сорок один. Ти що проти?

– А мене хтось питав? – грубо відповів Іванко.

Батько пильно подивився на нього.

– Сподіваюся, ти достатньо дорослий, щоб зрозуміти нас. Мама давно хотіла доньку.

Коли народився ти, ми жили на орендованій квартирі. Мама сиділа з тобою, працював один я, грошей ледве вистачало на найнеобхідніше. І ми вирішили не поспішати з другою дитиною.

Потім не стало бабусі і батьки віддали її квартиру нам. Пам’ятаєш бабусю?

Іванко знизав плечима.

– Ми зробили якийсь ремонт і переїхали. Коли ти підріс, і мама пішла працювати, з грошима полегшало, я купив першу машину. Доньку ми знову відкладали, казали, що встигнемо. А потім просто не виходило. І ось коли ми вже перестали сподіватися і чекати…

Сподіваюся, що буде донька, як хоче мати. Звісно, наша мама молода, але й не дівчинка. Тому постарайся хоча б не нервувати її, щоб вона не хвилювалася. Думай, перш ніж нагрубити чи сказати зайве. Якщо що, кажи мені. Домовились?

– Та зрозумів я, тату.

Потім вони дізналися, що справді буде дівчинка. У будинку почали з’являтися дитячі рожеві речі. Вони здавалися Іванку крихітними, ляльковими. З’явилося дитяче ліжечко. Мама часто випадала з розмови, сиділа відчужена, наче прислухалася до себе. Тоді батько з тривогою питав, чи все гаразд. Й Іванку передавалась тривога батька.

Особисто йому дитина була не важлива, тим паче сестра. Навіщо йому соплі і пелюшки? Хочуть батьки ще одну дитину – це їхня справа. Йому що до цього?

Навіть добре. Займатимуться нею, менше чіплятимуться до нього. Хоч чимось користь від майбутньої сестри.

– А це не ризиковано? Ну, народжувати у її віці? – поцікавився Іванко.

– Ризик є у будь-якому віці. Звичайно, мамі важче зараз, ніж коли вона чекала на тебе. Адже на тринадцять років молодша була. Але ж ми не в лісі живемо, не в селі, а у великому місті, де є добре обладнані лікарні і лікарі… Все буде добре, – стомлено додав батько.

– А коли? Через скільки?

– Що? Народить? Через два місяці.

Але мама народила на місяць раніше…

…Якось Іванко прокинувся від галасу.

Він почув якісь дивні звуки і біганину за стіною. Хлопець встав і, сонно хмурячись, пішов до батьків.

Мама сиділа на зім’ятому ліжку, тримаючи руки на попереку, і похитувалася туди-сюди, як маятник. Батько бігав по кімнаті, збираючи якісь речі.

Іванко не міг зрозуміти, що це таке робиться.

– Головне папку з документами не забудь, – ледь сказала мама, прикривши очі.

– Мамо, – покликав Іванко, відразу прокинувшись і пройнявшись загальним хвилюванням.

– Вибач, розбудили тебе. Тут така справа… Де ж ця «швидка»? – задав батько питання в порожнечу.

Порожнеча відповіла йому дзвінком у двері, і батько кинувся відчиняти.

Іванко не міг вирішити, йти одягатися чи залишитися з мамою, про всяк випадок.

Але тут у кімнату зайшли чоловік і жінка у костюмах швидкої, одразу підійшли до мами і почали ставити дивні запитання:

– Як давно перейми? З якою періодичністю? Води відійшли?

На Іванка ніхто не звертав уваги, і він вислизнув з кімнати. Коли він повернувся вже одягненим, батько з мамою виходили із квартири. Мама так і йшла в халаті та капцях. У дверях батько озирнувся.

– Я скоро повернуся, а ти прибери тут…

Він ще щось хотів додати, але мама охнула і повисла на його руці.

Іванко ще якийсь час стояв і дивився на двері, слухаючи незвичну тишу. Потім повернувся до кімнати і подивився на годинник. Ще можна було дві години поспати. Він акуратно склав диван, прибрав розкидані речі й пішов на кухню.

Батько повернувся, коли Іванко збирався до школи.

– Ну що, народила? – спитав він, намагаючись вгадати відповідь по його обличчю.

– Ще ні. Мене туди не пустили… Чаю мені налий…

Іванко поставив перед батьком чашку з чаєм, зробив канапку.

– Я піду? – запитав він.

– Іди. Я подзвоню, коли будуть новини, – пообіцяв батько.

Іванко до школи спізнився.

– О, Іванко зволив ощасливити нас своєю присутністю. Чому запізнився? – запитав вчитель математики.

– Мамі швидку викликали, її до лікарні відвезли.

– Вибач, сідай, – пом’якшав учитель.

– У нього мати народжує! – гукнув Федько, і в класі почулися смішки.

Іванко різко обернувся до однокласника.

– Що тут смішного?

Батько зателефонував на останньому уроці.

– Можна вийти? – підняв руку Іванко.

– До кінця уроку двадцять хвилин лишилося, потерпиш. І прибери телефон, – сказала вчителька.

– Мати в пологовому будинку, – знову вигукнув Федько, але цього разу ніхто не захихотів.

– Добре, йди, – дозволила вчителька.

– Що там, тату? – запитала Іванко, коли вийшов у коридор.

– Дівчинка! Три кілограми і сто грамів! Уф, – полегшено вигукнув у слухавку батько.

– Ну що? – запитала вчителька, коли він зайшов у клас.

– Все гаразд, дівчинка, – відповів Іванко машинально.

– Тепер він стане нянькою, – знову реготнув Федір.

І клас засміявся, заглушивши дзвінок.

Однокласниця Юля наздогнала його на вулиці і пішла з ним поряд.

– А скільки твоїй мамі років? – запитала вона.

– Тридцять шість.

– Ти не подумай, я рада за тебе, за вас. Сестричка – це чудово. А я сама. Батьки не хотіли більше дітей…

Вони йшли і розмовляли, й Іванко вперше відчув, що радий, що має сестру.

За три дні маму виписали з пологового.

– Яка красуня! – сказав тато, розглядаючи доньку.

Іванко нічого гарного не бачив. Маленька, зморщена, червоне обличчя, бантиком губки і ніс кнопочкою.

Еталоном краси йому була Юля.

Потім сестра відкрила ротик і запищала. Й одразу почервоніла, як помідор.

Мама взяла її на руки і стала заколисувати, раз у раз примовляючи:

– Тс-с-с…

Було незвично усвідомлювати, що його мама стала мамою ще комусь.

– Як назвемо? – запитав батько.

– Василиною, – відповіла мама.

– Якесь дивне ім’я. У школі будуть жартувати, – пирхнув, Іванко.

– Тоді Марійкою, на честь бабусі, – запропонував батько.

Все життя тепер крутилося навколо Марійки.

На Іванка не звертали уваги, тільки просили збігати у магазин, викинути сміття, дістати білизну з пральної машинки й розвісити у ванній. Іванко із задоволенням допомагав.

Але коли мама якось попросила погуляти з візочком, поки вона помиє підлогу, Іванко став дибки. Краще нехай мама йде сама гуляти, їй теж корисно подихати свіжим повітрям, а він вимиє підлогу.

– Не піду, раптом хлопці побачать, сміятимуться, – буркнув він.

– Я її вже одягла, спітніє. І сам тепліше одягнися, на вулиці холодно. Застудишся, а від тебе може Марійка, а вона надто маленька і слабенька, – сказала мама.

Іванко намотував кола по двору з коляскою, коли побачив Юлю. Раніше б вона пройшла повз, вдала, що не помітила його, а тут одразу попрямувала до нього.

– Марійка! Яка гарненька, – розчулилася та і пішла поряд з ним.

Сусіди посміхалися, зустрівши їх, а Іванко не знав, куди сховати очі від збентеження.

Увечері мама заколисувала Марійку і співала їй колискову. Іванко слухав і непомітно заснув.

Але Марійка все ж таки занедужала. Вночі піднялася висока температура. Мікстурою трохи її понизили. Мама з батьком усю ніч по черзі носили її на руках. Вранці температура знову поповзла нагору, збити її нічим не вдавалося. Марійка дихала важко і часто. Батько викликав швидку.

Його ніхто ні в чому не звинувачував, але Іванко відчував себе винуватим. Зі своєї кімнати майже не виходив.

– Ох і влаштувала вона нам, – сказав батько, зайшовши до нього в кімнату, коли маму з Марійкою відвезла “швидка”.

– А вона видужає? – обережно спитав Іванко.

– Сподіваюся… Звичайно, видужає! Зараз є добрі ліки…

Іванко не думав, що так переживатиме. У школі відповідав невпопад, отримав трійку, хоча предмет знав назубок.

Коли він прийшов зі школи, батько сидів на кухні і дивився в одну точку. У серці ворухнулась тривога.

– Тату, ти чого вдома? Занедужав? – запитала Іванко.

Батько довго мовчав…

– Немає більше Марійки нашої… – зітхнувши, сказав він.

Іванко подумав, що батько марить, а потім до нього дійшов сенс сказаного.

– Так швидко все сталося… Нічого не могли зробити… – батько сховав обличчя в долонях і схлипнув.

– Тату… – Іванко підійшов, не знаючи, що сказати.

Батько обійняв його, й Іванко вперше побачив, як він плаче.

Він і сам заплакав, як маленький.

Йому хотілося зникнути. Хай би він, а не Марійка.

Потім із лікарні повернулася мама. Іванко ледве впізнав її.

Вона стала тінню тієї, колишньої мами. У квартирі настала тиша і темрява, хоча за вікном був світлий день.

Серце Іванка не витримувало від жалю до мами, до Марійки, від усвідомлення своєї провини…

…Після поминок мама годинами сиділа біля порожнього ліжечка.

Вночі вона схоплювалася і бігла до неї. Їй снилося, що вона чує плач Марійки.

Батько ледве відводив її спати.

Так минув тиждень, другий, місяць…

Настала весна. Здавалося, що радість і сміх пішли з їхнього будинку назавжди.

– Слухай, треба відвезти ліжечко і речі на дачу, бо мама так не витримає, – сказав батько в суботу. – Я ліжечко розберу, а ти збери всі речі й іграшки. Пакети он там.

– А мама? – запитав Іванко.

– До тітки Валі пішла. Їй не треба цього бачити.

За містом уздовж траси ще лежав сніг.

Сонце проглядало крізь сірі щільні хмари. Іванко раптом подумав, що Марійка ніколи не побачить весни, не прижмуриться від променів сонця, не почує грому…

На очі навернулися сльози, і він затремтів у беззвучному риданні.

Раптом батько зупинив машину на узбіччі.

– Ти посидь, а я схожу, дізнаюся, може, потрібна допомога…

Іванко тільки зараз побачив попереду кілька машин і людей у формі. Він вибрався з машини і теж підійшов до них.

В очі впала червона покручена машина. Двері вантажівки були відчинені, на сходинці сидів чоловік і повторював:

«Я на мить всього заплющив очі…»

Один чоловік у формі тримав у руках дитяче кріселко для авто.

У ньому було щось рожеве.

Іванко підійшов ближче.

Там спала дівчинка, приблизно Марійчиного віку.

– Уявляєш, батьків не стало миттю, а їй хоч би що, – сказав молодий чоловік у формі.

Тут здалеку почувся звук сирени. Дівчинка прокинулася і почала галасувати, зовсім як Марійка.

Поліцейський розгубився і безпорадно дивився на неї.

– Дайте мені. У мене молодша сестричка… Була… – Іванко запнувся.

Поліцейський із сумнівом подивився на Іванка, але все ж таки віддав йому кріселко. Іванко взяв дівчинку і пригорнув до себе. І вона, о, диво, замовкла!

– Як у тебе це вийшло, хлопче? – здивувався поліцейський.

– Дівчинка з машини? Ходімо, – до них підійшов інший поліцейський і покликав Іванка у машину швидкої.

– Брат? – запитав Іванка лікар. – Дівчинку давай.

Але Іванко зробив крок назад.

– Ви її у лікарню заберете? – запитав він.

– Так, там оглянуть, потім у дитячий будинок відправлять.

– Тату… – Іванко з докором дивився на батька, який теж підійшов.

І той усе зрозумів.

– А можна, ми її візьмемо? З нею все гаразд. Розумієте, ми з дружиною нещодавно втратили дитину приблизно такого ж віку. Дружина дуже переживає. Дівчинка стала б для неї порятунком, – почав батько.

– Та заради Бога. Ідіть в опіку, пишіть заяву. Якщо родичів не знайдуть, тоді й заберете собі. Потрібно все офіційно оформити. Давай, хлопче.

Іванко неохоче віддав дівчинку лікареві.

– А як її звуть? – запитав він.

– За документами її звуть Василина.

Вони з батьком швидко перезирнулися.

– Гаразд, поїхали, – батько першим пішов до машини.

– На дачу? – запитав Іванко, сідаючи на переднє сидіння.

– Додому. Нема чого нам на дачі робити. Речі стануть у нагоді ще…

Й Іванко заспокоївся. Він сам здивувався, що розповідав про чужу дитину.

– Тату, а раптом мама не погодиться взяти Василинку?

Мама сиділа на дивані й дивилася в порожній кут, де раніше стояло ліжечко.

– Ви повернулися? Не їздили? – запитала вона байдуже.

– Мамо, розумієш, ми зустріли Василинку, – квапливо, ледве стримуючи радість, сказав Іванко.

– Кого?

– Василину, – і вони з батьком почали розповідати про пригоду.

Мама довго мовчала. А потім сказала, що завтра поїде у лікарні і про все дізнається…

– Так! – вигукнули Іванко з татом.

А невдовзі щастя по-трошки повернулося у їхні дім…