– Михайлівно! Молока не даси?

Михайлівна приклала руку козирком до чола і почала вдивлятися – хто це кричить. Бачила вона вже погано. Та й чула не як молода.

– Хто там? – крикнула стара у відповідь.

– Та я це, я. Сусід, — голосно закричав старий.

— А, Івановичу, ти. Чого хотів? — перепитала Михайлівна, підходячи до тину.

— Молоко, кажу, не даси трохи?

– Кашу хочеш зварити? То давай, я тобі сама зварю.

– Не кашу. Кіт у мене з’явився.

– Кіт? Звідки?

Іванович знизав плечима. Вранці він насилу зліз із нетопленої печі, на якій спав за звичкою. Вийшов і побачив на ганку кота. У Івановича господарства, гадай, не було. Пара курок. Драний півень. Йому вистачало. Не те що раніше.

Раніше багато чого було. І подвір’я повна чаша, і корова, і птахів повно. Пес сидів на ланцюзі – охоронець. Кішки в сараї мишей ловили. Дружина, діти бігали двором. Давно було. Дружина пішла у засвіти.

Діти поїхали і слали зрідка звістки. Старого пса не стало років зо три тому, а нового Іванович заводити не став. Нема чого в нього охороняти. Кішки стали як чужі, близько не підходили, а цей кіт сидів на ганку і чекав на Івановича.

– Ти чий? — спитав старий.

Кіт не відповів, але не злякався, не втік. Він спокійно підійшов до Івановича, потерся об ноги і замуркотів. Старий важко опустився на лаву. Кіт стрибнув, сів поруч і боднув чоловіка головою. Іванович погладив голову кота.

Шерсть здалася йому надзвичайно м’якою. Коли він так робив? Коли він взагалі гладив кота чи кішку? Іванович не пам’ятав. Коти та кішки жили в сараї, ловили мишей. Іванович тварин не ображав, але й не пестив.

Рідко гладив голову пса, а кішок і не торкався. Дружина годувала. Може, вона й гладила, а може, ні. Іванович знову простяг руку і потріпав м’які вуха, погладив спинку. Кіт зігнувся під рукою людини, мурчучи і жмуривши очі.

— Звідки ж ти взявся? – знову спитав старий, але кіт пояснити не міг. – Тебе ж годувати треба, – зрозумів Іванович.

Крохтячи, встав. Зайшов у хату. У чавунці залишалося трохи вареної картоплі. Відкрив маленький холодильник – пара яєць. Масла трохи. Хліб. У шафі на полицях були крупи, борошно. Кіт зайшов за ним у хату, натужився і стрибнув у кут за піч. За мить він з’явився з мишею в зубах.

— Ах, ти молодець який, а я й не бачу цих злодюжок! – зрадів Іванович.

Кіт вийшов на ганок і розправився зі здобиччю.

— Треба до сусідки сходити. Молока попросити, — вирішив Іванович, згадавши, що Михайлівна має козу. Михайлівна йому не відмовила, і Іванович повернувся додому з банкою пахучого молока.

— Ось, попий, — сказав він, ставлячи на ганок велику чашку.

Кіт вдячно муркнув і із задоволенням почав пити. Потім він облизнувся і застрибнув до старого на коліна. Іванович знову відчув незнайомі відчуття. Не сиділи в нього коти на руках. Він такого не пам’ятав. Виявляється приємно.

Він гладив кота, що заснув, і йому було добре. Іванович сидів довго. Коли кіт прокинувся і зістрибнув, старий зайшов у хату, взяв гроші і пішов у маленьку сільську крамничку, сказавши коту:

— Господарюй тут, я повернуся незабаром.

«Ковбаси треба купити й запитати, що там є», — він щось чув про корми… Раніше котам давали суп зі свого столу, але старий суп варив не щодня, та й м’ясо в нього не часто водилося. Назад він повернувся з пакетиками.

Продавчиня Ольга сказала йому, що цим міських кішок годують зараз. І їм інколи привозять, а сільські беруть погано, вона боялася, що пропаде. Іванович повернувся до себе і побачив, що кіт знову розправляється з мишею.

— Ось я купив тобі дещо. Будеш? — спитав він, вичавлюючи на ганок шматочки з пакетика. Кіт схвально забурчав, і шматочки швидко зникли. — От і молодець. Треба Ольку попросити, щоб ще привезли.

Іванович зварив поїсти собі, пообідав, потім знову вийшов на ґанок. Кіт спав. Старий сів поруч із ним. Йому було добре. Він відчув себе живим. Наче він довго й глибоко спав, і раптом прокинувся.

Потім Іванович трохи повозився у дворі, видер частину бур’янів, що підросли, чого не робив з весни. Втомився. Бур’янів залишилося ще багато. “Нічого, завтра буде день” – подумав старий і спіймав себе на думці, що він – радіє.

Тішиться тому, що завтра буде новий день! Що він годуватиме і гладитиме кота. Що піде в магазин і попросить Ольгу, щоб привезли ще пакетиків коту Ваську. Потім він приніс кілька відер води. Налив у миску для Васьки.

Заварив собі чай. Кіт стежив за старим крізь розплющені очі. Він теж тішився. Він тішився тим, що людина трохи ожила. Почав трохи займатися господарством. Кіт знав, що людині недовго лишилося. Рік, може, два.

Але він житиме з Івановичем цей час і постарається, щоб старому було добре. Щоб у нього на душі було тепло. А потім він піде шукати нову Людину, життя якої треба зігріти.