Іван Петрович подружився зі своєю сусідкою Вірою Антонівною. Він уже почував себе у неї вдома своєю людиною. Сам ставив чайник на плиту, приносив до чаю цукерки і навіть робив канапки із сиром для перекусу, а також допомагав підправити здоровʼя. – Дякую, Іване! – одного разу сказала йому Віра Антонівна. – Але мені вже краще. Я відновилася, і зрозуміла, що тепер треба жити по-іншому, треба менше вже працювати. Раніше я була неправа… Іван мовчав, даючи їй висловитись. А потім жінка зробила неочікуване…
Віра Антонівна мала сильний характер. Так вважали у селі, в якому жила вона змолоду.
Довгі роки вже пенсіонерка жила сама. Дочки поїхали одна за одною за кордон, спочатку на заробітки, а потім зовсім там залишилися: знайшли роботу і вийшли заміж.
Сердилась на дочок Віра Антонівна, вважаючи їх майже зрадницями.
Вона без чоловіка їх виростила, виховала, вивчила, а вони отак поїхали з рідного села на чужину.
Довго Віра скаржилася на це своїм сусідкам на вечірніх посиденьках.
Ті спочатку шкодували її, підтримували, але зробити нічого не можна. Так і пояснювали жінки Вірі, а та вже почала свої переживання й образу переносити й на них.
– Як же ж?! Ось у вас діти в нашому місті, тут хоч поруч, тому ви так спокійно мене й умовляєте пробачити доньок, молитися за їхнє здоров’я.
А от опинитеся ви на моєму місці, то не так заспівали б!
Віра сердито махала рукою на сусідок, вставала з лавки і йшла додому, де ще виказували свої претензії вголос невідомо кому. Напевно, самій собі, нарікаючи, що неправильно виховала дочок, не вимагаючи до себе особливої поваги й уваги…
Сусідки спочатку терпіли витівки Віри, розуміючи її, а потім уже й перестали реагувати на такі емоційні сплески.
Віра Антонівна все рідше стала виходити на бесіди вечорами, замкнулася в собі і жила у своєму світі, працюючи в саду і на городі, намагаючись виростити якомога більше врожаю. Продавала вона все біля траси, починаючи з квітів весною, і закінчуючи яблуками й картоплею восени…
Сільські дітлахи побоювалися строгої Віри Антонівни. Колись вона працювала в бухгалтерії агрофірми, і була на хорошому рахунку у керівництва.
Але залишившись у селі одна, стала відлюдькуватою, не терпіла біля себе нікого.
До дітлахів вона сварилася, коли ті гуляли в її саду, шикала на собачок, що пробігали повз, і не вітала сусідів, на що самотній пенсіонер Іван Петрович виказав їй одного разу:
– От була б ти, Віро, людянішою, то й не залишилася б одна!
Іван сидів на лавці біля магазину, біля якої зупинилася й Віра, вийшовши з крамниці.
– Кому це моя людяність знадобилася?! Тобі, старий, чи що?! – запитала Віра без посмішки.
– Ну, по-перше, я твій ровесник, а людяність, вона всім потрібна, навіть моїй собачці, яку ти відганяєш від свого двору, – сміливо відповів Іван.
– Так. Я розумію, що ти сьогодні веселий, раз дискусію починаєш. А старий не тільки ти, а й я вже теж.
Ось тому й кажу, що однією в такому віці бути миле діло…
Нікому нічого я не винна. І мені ніхто не потрібний! Ще є питання?!
Віра підняла сумки, щоб іти до хати.
– Ну, це спірне питання. Щодо віку. Але ж з тобою сперечатися, що зі стіною. Ти як та кам’яна холодна брила.
Ну, поїхали дочки, але приїжджають нечасто, не щороку.
Так, а ми чимось винні, сама подумай?
Але ж і тобі настане день, що потрібна буде наша допомога…
А ти відсторонилася, загордилася…
Отак продовжував Іван. Він встав і пішов поруч із Вірою.
– Давай допоможу.
– Не слаба я! Завжди сама носила і зараз донесу, а біленької в мене тобі нема. Не тримаю!
– Он яка ти. Хіба ж я просив у тебе щось? Все в мене, як у тебе є. Ось тільки тепла людського не вистачає, – навздогін гукнув Іван.
– Тепла? Найтепліше, це для нас – грошенята. А я їх заробляти вмію, слава Богу. Стільки скільки мені треба. І в інших не прошу… І в чуже життя не лізу, – знову забурчала Віра.
Назустріч їй вибіг на дорогу песик Івана, але тут же ж перебіг на інший бік вулиці.
– Іди вже, не чіпаю я тебе, мовчу, – прошепотіла Віра собачці, озираючись на сусіда, який ішов ззаду. – А то ще й за тебе мені виказують…
Так самітницею й трималася Віра, і найсонячнішими і найщасливішими були для неї дні приїзду її дочок із сім’ями.
Але бувало це не частіше одного разу на рік. А ще були їхні рідкісні повідомлення, які Віра перечитувала по кілька разів.
Нелюдиму сусідку вже майже не помічали, тільки кивали під час зустрічі, знаючи, що зупинятися поговорити вона не любить, значить, нічого й час гаяти, щоб її про щось розпитувати.
Але якось у Віри Антонівни, здавалося б, такої хорошої господині, сталося задимлення в кухні. Було це зимою, і все змогли припинити.
Але кухня майже була зруйнована, залишилися тільки чорні стіни на фундаменті.
Віра Антонівна важко переживала це, незважаючи на вмовляння сусідок не хвилюватись.
– Радій, що сама ціла, а тільки майно втратила… – заспокоювали вони жінку.
Віра Антонівна тільки махала рукою й хитала головою.
– Дивись, Антонівно, напевно тобі знак Божий… – напівжартома, напівсерйозно сказав їй через тиждень після цього випадку Іван. – Нема твоєї кухні. Дивися, щоб ти була.
Бережи себе, не нервуй, досить гарувати і гроші збирати. Скільки тобі там треба? Щоліта то на городі, то на торгівлі. А відпочивати коли? Скільки нам років? Правильно – по сімдесят п’ять уже.
А це – чимало.
А ти все збираєш свої гроші…
Кому залишиш спадщину? Дочкам?
Та їм воно не потрібне! У них все є. Там і чоловіки непогані й онуки вже дорослі. А ти все гаруєш…
– Та що ти мене вчиш як жити, Іванку?! – знову сердито відповіла Віра Антонівна. – Кухня – це випадковість. І ніхто з нас не застрахований. Сьогодні я, а завтра – ти чи хтось інший…
– Мабуть, тому й треба за людей триматися. А не злюкою жити і тягнути лямку вічно, – наполягав Іван на своєму.
– Та кому я потрібна?! Може тобі, наприклад? Дітям? Ні, ми тепер їм тільки як тягар… Вже чому бути – того не уникнути, – відповіла Віра зі смутком у голосі.
Вона відвернулася і пішла в хату.
– Треба ж… – здивувався Іван. – Невже здається? Невже змирилася з долею?
Чи то переживання Віри про кухню так потрясло її, чи то туга за доньками навалилася, от тільки занедужала незабаром вона так, що навесні їй довелося все-таки звернутися до лікарів.
Пройшовши обстеження, Віра у ще більш пригніченому стані повернулася додому.
Лікарі сказали їй змінити спосіб життя, працювати не так багато, тому що все знову може повторитися і вже в більш серйозному вигляді.
Засумувала Антонівна, а Іван почав частіше відвідувати її. Навесні Віра вже не стала садити стільки квітів та овочів, а залишила зовсім небагато – тільки для себе.
Вона вже не сиділа з пучками редиски і кропу на трасі, і майже щодня сусіди бачили її на лавці біля свого будинку.
Жінка була блідою, схудла, і вигляд її викликав тільки жалість.
Але Іван узяв на себе турботу за сусідкою. Віра цього разу не відмовлялася від його допомоги. Він приносив з магазину продукти, роздав на її вимогу з її саду багато квітів та саджанців полуниці сусідам.
Люди приходили й брали до себе в сади подарунки від Віри абсолютно безкоштовно.
– А чи не поспішаєш ти, Віро, попрощатися зі своїм добром? – дивувалися сусіди. – Може, ще здоров’я налагодиться?
– Дай Бог, може, й налагодиться. Ось тільки вік молодший не стане. Має рацію Іван, давно мені каже, що пора відпочивати більше, а не торгувати до не можу.
Тому беріть, скільки вам треба, і мені радісно буде, що мої квіти і ягідки у добрі руки переїдуть, – спокійно відповіла Віра Антонівна.
Сусіди відвозили тачками рослини, дякували. А потім почалося неймовірне для Віри Антонівни.
Не було й дня, щоб до неї не зазирали сусідки. То хліба свіжого принесуть, а то й гарячих пиріжечків. Деякі приносили молоко від своїх корівок, а хтось і цілющі настойки для нормалізації тиску.
Віра Антонівна спочатку соромилася і мало не зі сльозами приймала гостинці, а потім підбадьорилася, почала більше посміхатися, більше ходити, і справді, здоров’я її стало покращуватися.
– Ну, ось, – пояснював їй одразу Іван. – Я казав, що треба встановити режим життя, щоб був по силі. Трохи більше спати, менше працювати, особливо в нахиленому положенні, і більше з людьми спілкуватися.
Він уже почував себе у Віри своєю людиною. Сам ставив чайник на плиту, приносив до чаю цукерки і навіть робив канапки із сиром для перекусу. А ще нагадував їй про прийом пігулок.
– Дякую, Іване, – одного разу сказала йому Віра Антонівна. – Проте мені вже краще. На цей раз я відновилася, і зрозуміла, що тепер треба жити по-іншому. Раніше я була не права.
– Та що ти, Вірочко! – відвернувся до вікна Іван, намагаючись не показувати їй свого хвилювання й усмішки. – Ти завжди маєш рацію. Така серйозна, правильна, хазяйновита. Трудяга. Все життя працювала.
– Ні, дай мені сказати. А то потім і передумаю, – зупинила його Віра. – Раніше я була не права. Але як недуга похитнула мене, люди не відвернулися. Допомагаєте усі, підтримуєте. А я хоч і знала, що старість приходить і слабою бути доведеться, але не думала, що ви всі так до мене добре поставитеся. Ось я про що.
Іван мовчав, даючи їй висловитись. А вона раптом підійшла і обійняла його за плечі.
На це зовсім не очікував її старий сусід. Він зітхнув, потім ніби застиг, затамував подих і повернувшись, вийшов з її будинку.
– Знаю, що все життя ти любив мене, й любиш, – прошепотіла йому вслід Віра Антонівна, посміхаючись.
Вона ще трохи постояла біля печі, а потім вийшла на ґанок. Іван сидів на сходах. Вона сіла поряд. Вони не дивилися один на одного.
– Завтра буде дощ, – сказав Іван. – Треба б бочку велику з сараю викотити і під дах сараю поставити. Нехай води буде більше, раптом потім спека. Чим буде полити твої ягоди…
– Треба… Наші ягоди, Іванку. Мені ж хіба багато треба? Так я знаю, що ти полуницю любиш. Варення наварю. Добре?
– Дуже добре… Вірочко.
Пів години вони сиділи пліч-о-пліч на ґанку зігріваючись променями заходу сонця.
– Розтанула моя крижана королева… – думав Іван, чуючи її рівне дихання поруч.
Потім встав і пішов виносити бочку. Віра стежила за ним, а песик ліниво встав з ґанку і пішов за господарем.
– Куди ти? Спав би й далі… – покликала собачку Віра.
Але вірна собачка вже була біля сараю і співчутливо дивилася на те, як Іван викочує порожню бочку на подвірʼя.
– Мир вам! – сміючись заходила у двір сусідка. – Сир несу тобі Віро, ти ж любиш!
– Дякую, Валечко, – кивнула Віра. – Й Іванко обожнює сирники на сніданок, так що братимемо постійно, якщо можна. За ціну не переживай. Заробили, тепер тільки жити й радіти.
Сусідка пішла, а Іван усе господарював на подвірʼї. Собачка підбігла до Віри, яка відсипала в чашку трохи сиру.
– Ну, спробуй трохи, помічнице… А решта нам. Для здоров’я корисно…
Залишити відповідь