Ніколи б не подумала, що зі мною може таке трапитися. У мене була чудова сім’я і найкращий чоловік. Ми прожили з ним тридцять років, а потім він мене зрадив. І це після того, як я виходила його з дуже важкого стану. Але все по порядку.
Я дуже любила подорожувати, ця пристрасть у мене ще змалку. Ми з батьками об’їздили пів нашої країни, бували навіть закордоном. А потім в моєму житті з’явився Іван. Він, як і я, любив подорожі. Ми одружилися, і навіть коли у нас з’явилися діти, ми не припиняли своїх мандрівок. Дітей, а їх у нас було вже двоє, ми ніколи не сплавлялися на літо бабусям і дідусям, вважали, що сім’я завжди має бути разом. Кожну відпустку ми довго планували, сперечалися, обговорювали, вибирали маршрут. І кожного разу привозили з подорожі купу чудових фотографій і океан емоцій.
Ми прожили багато щасливих років разом. Наші діти вже виросли і самі створили свої сім’ї. Але ми з Іваном, як і раніше, їздили на відпочинок в Єгипет, Туреччину або просто мандрували просторами рідної країни. Всі знайомі нам заздрили – тридцять років разом і досі в любові і злагоді.
В той спекотний серпень ми вирушили в давно задуману поїздку в Карпати, трохи помандрувати, а заодно і зі старими друзями побачитися. Дорога була далека, то ж ми виїхали дуже рано. Іван в той день був сумним і дуже зосередженим. Я сиділа і пробувала здогадатися, що ж могло трапитися. Але запитати я нічого не встигла: раптом лице чоловіка покрилося крапельками поту, він зблід і, різко загальмувавши, з’їхав на узбіччя. – Лесю, погано мені, – тільки і зміг прошепотіти.
В Карпати ми так і не потрапили. Того серпневого ранку для нас почалося нове життя. Довгих пів року я виходжувала чоловіка: спочатку доглядала його в лікарні, а потім вдома. Бігала, геть забувши про себе: варила бульйончик, сиділа ночами біля ліжка, робила масажі, шукала найкращих лікарів. Чоловіка я на ноги поставила, але від виснаження сама загриміла в лікарню.
Іван мене провідував рідко, більше заходили діти, знайомі і подруги теж не залишали мене. Пролежала я місяць в лікарні, а коли мене мали виписувати, я зателефонувала чоловікові. Іван прийшов до мене того ж вечора, довго м’явся, в очі не дивився, а потім раптом каже: – Ти, Лесю, додому не приходь! Я з іншою жінкою живу. Пробач, якщо зможеш.
Я ледь на ногах втрималася, сил вистачило лише запитати: «Хто вона?». Виявилося, коли Іван лежав у лікарні, познайомився з медсестрою, і у них зав’язалися стосунки. А коли я потрапила в лікарню, вони почали жити разом. Я не знала, що робити. Чоловік пішов, а я пів ночі ридала, а зранку подзвонила подрузі, попросила прихистити на тиждень. Про те, що буде далі, як і де жити, я тоді намагалася не думати.
А перед самою випискою в палату несподівано зайшов мій колишній однокласник Сергій. – Лесю, я все знаю. Люблю тебе ще зі школи, живу один, поїдемо до мене. Діти, звичайно, стали на мій бік. Але я їм сказала, що на Івана зла не тримаю. Нехай живе зі своєю Тамарою в нашій квартирі. Правда, я умову колишньому чоловікові поставила – житло на сина з дочкою переписати. Він погодився.
Я почала нове життя майже в п’ятдесят. Ми добре живемо з Сергієм, про минуле я намагаюся не згадувати, Бог їм суддя.
