Іван швидким кроком йшов тротуаром, коли на вулиці його гукнув незнайомий жіночий голос:
– Іване!
Іван трохи зменшив хід, не зупиняючись, озирнувся і з подивом побачив незнайому жінку похилого віку, яка дивилася на нього схвильованими очима.
– Іване, зачекай! Зупинися, Іване! – знову вигукнула вона своїм голосом.
Іван, почувши таке звернення, застиг, і в голові його промайнуло: – Напевно, якась родичка, яку я не пам’ятаю.
Жінка, побачивши, що він зупинився, зраділа і невпевнено почала до нього наближатися.
– Ви щось хотіли? – спитав Іван, коли вона підійшла впритул.
При цьому він все ще намагався згадати, чи бачив він цю жінку раніше, чи ні.
– У вас до мене якась справа? Ви, власне, хто?
Жінка дуже хвилювалася. Було видно, як у неї тремтять руки.
– Іване… Я… – вона зам’ялася, потім абияк сказала: – Я мама… Твоя мама… Справжня…
Жінка, кажучи ці слова, почала розводити руки в сторони, мабуть, очікуючи, що Іван негайно кинеться в її обійми. Але сталося все навпаки. Він зробив крок назад, потім спокійно подивився на свій наручний годинник, і сказав:
– Вибачте, я дуже поспішаю до моєї мами вона в палаті лежить. Вона в мене трохи занедужала.
Іван повільно розвернувся і хотів знову вирушити далі, але жінка різко й чіпко взяла його за плече.
– Іване, ти що? Ти не дочув, Іване. Я, правда, твоя мама. Ти, певно, не знав, що жінка, яку ти назвав зараз мамою, вона тобі чужа мама… Я твоя мама. Тільки я, – вона сказала це, і стала крадькома дивитися Івану в очі.
– Ви помиляєтесь… – холодно сказав Іван, – Тому, будь ласка, заберіть свою руку. На мене чекає моя мама.
– Вона тобі не мама! – майже вигукнула ця дивна жінка. – Я тебе народила, тож я твоя мати! Я!
Він своєю правою рукою акуратно зняв зі свого плеча руку жінки і подивився на неї недобрим поглядом.
– Мені здається, ви помиляєтесь…
– Я кажу правду Іване!
– Ви щось переплутали…
– Ні! Я це точно знаю! Я поки що ясно мислю!
– Ну, як же ясно мислите? – Іван усміхнувся холодною усмішкою. – Тільки людина, яка не ясно мислить може стверджувати, що жінка, яка взимку залишила малюка на вулиці, через тридцять років після цього може називати себе його матір’ю.
– Але я лишила тебе недалеко від дитбудинку! – Вигукнула вона. – Я спостерігала за тобою, поки тобе не забрали!
– Це нічого не міняє.
– Іване, ти зовсім ще молодий, і багато чого не розумієш у цьому житті … – У жінки затремтіли губи. – Бувають у житті такі обставини, коли ми повинні робити погані вчинки.
– До речі, чому ви мене називаєте Іваном? У пелюшках малюка була записка з іншим ім’ям. Адже так? Тож я для вас не Іван, а Іван Вікторович.
– Але ж ти мій рідний… – забурмотіла вона розгублено. – Ти розумієш? Рідний!.
– Ні… – замотав він головою. – Я не ваш син. Шукайте його в іншому місці.
– У якому іншому? – розгубилася вона.
– Можливо там, де ви його залишили. У тому дитбудинку досі багато дітей. Пошукайте серед них.
– Іване… – простягла вона, не знаючи, що їй говорити далі. – Так не можна, Іване…
Іван знизав плечима, знову глянув на свій годинник, розвернувся і знову попрямував швидким кроком у інший бік.
А жінка ще довго дивилася йому вслід, сподіваючись, що він, можливо, озирнеться.
Але він не озирнувся.