Мені було 18, коли я закохалась у Ігоря. Я вчилась на 1 курсі училища, молода й зелена… А він студент військового училища. Старший на 3 роки. Статний, високий, а красивий якииий! Голубі очі, світле волосся! Я шаленіла!
Я вперше переспала з чоловіком. Хвилююче і захоплено…Ніякого захисту ми не мали, тож не дивно, що я завагітніла. Звісно, Ігорю, цього не було потрібно. Та я цього тоді ще не розуміла. Вмовив мене на аборт. Процедура не з приємних…
Після цього мені не можна було мати інтимних стосунків, а Ігор хотів кохатись. Ми сварились. Я бачила, що він став агресивний, віддалився від мене. І навіть одного разу помітила, як він фліртує з іншою дівчиною. Тоді зрозуміла, що якщо триматиму його на голодному пайку, то він втече.
Попри заборону лікарів, я переспала з ним знову. І знову завагітніла.
Та цього разу казати про вагітність, я забоялась. Ходила майже два місяці. Тоді сама пішла до лікаря, на аборт. Та він сказав, що вже пізно. Та й дуже великий ризик безплідності…
Я настрашилась і вирішила не роботи цього гріха. Прийшла до Ігоря з думкою, що він прийме уже не минуче:
– У нас буде дитинка, Ігорчику…
– У нас? Ти з глузду з’їхала? Я ж казав, що мені цього не треба! Дам гроші на аборт і йди куди хочеш!
Тоді я поїхала в село до батьків. Мої пологи припадали саме на середину літа, тож в училищі ніхто не знав про мою вагітність. І у селі теж.
Коли я мала народжувати батьки покликали знайому акушерку, щоб я не їхала у районну клініку. Мене жахливо усе боліло. Я була не готова до таких страждань. А та акушерка добротою своєю не відрізнялась.
– Як була в ліжку з хлопцем, то тобі не боліло? Терпи, не репетуй, бо кину все — і народжуй як вмієш, – примовляла акушерка.
Після того мене від цієї дитини вернуло. Я не могла дивитись на неї, вона була мені чужа. Я гляділа у її блакитні очі, які були викапані, як у Ігора… Світле волоссячко… І не могла…
Ходити було нестерпно важко. Там усе нило. Груди боліли. Молока у мене було. Коли я намагалась годувати дівчинку, я вила і плакала. З тими трьома краплями молока виступала і кров…
Через три тижні моя рідна сестра Галина народила дівчинку. Мертву. При пологах вона померла… Галя була теж на межі, адже ту дівчинку вона чекала як Божої мани… У неї було уже два хлопчики – Віктор і Максимко. Та це не глушило її печалі.
— Поховали. Поховали ми нашу Ганнусю… А в мене повно молока. Галю, а чому в тебе дитя аж стогне? Може, голодне? Ану дай мені її, дай!
Тоді у неї і склався плану у голові.
Вона побачила мою відразу до доньки і своє бажання виховувати дівчинку. Назвали її Ганнусею. А я була не проти. Цю сімейну таємницю ми не розкрили ні перед ким і досі.
Я повернулась до училища. Моє життя продовжувалось і я вдихнула його з новою силою. Взяла три нових Галининих плаття і пару туфель на підборах. Пішла у перукарню і постриглась. Я виглядала дуже ефектно.
Я навіть хотіла, щоб Ігор мене десь побачив і зрозумів, кого втратив. Та пізніше взнала, що він уже одружився. Ну і нехай…
Я познайомила з Сергійком. Він був перспективним хлопцем і дуже привабливим. Цього разу я знала, що до першого сексу потрібно було підготуватись, пішла в аптеку – купила захист. І переспала з Сергієм.
Йому сподобалось. Після того бігав за мною. Але я більше не давалась.
– Сергійку, коханий, стояла в храмі перед іконами – обіцяла більше до шлюбу ні-ні! Тепер тільки після весілля… – казала я йому.
Через місяць він покликав мене заміж. Ми весілля відгуляли. Сергієві батьки допомагали – купили нам помешкання окреме, на роботу влаштували. Мої батьки теж зробили щедрий подарунок – дали грошей на ремонт квартири. Через рік я народила хлопчика, а через два – дівчинку. З декрету у декрет.
Батьки Сергія дуже дбали за наших дітей. Слідкували за ним, грались, дарували подарунки. В той час як я працювала.
Правди ніде діти: я мало приділяла часу вихованню дочок, але ми з чоловіком забезпечили їх усім. Відразу ж після школи мої діти вступили до іноземних вишів і виїхали за кордон. Тепер Тамара в Іспанії, заміжня за іспанцем, а Роман — переїхав до Канади, працює там, навіть дівчину має.
П’ять років тому, через рік після смерті Сергія, я вперше зламала руку, потім — ногу, ще через рік — шийку стегна. Мої кістки стали дуже крихкі, нині кожен крок для мене — це ризик нового перелому. Узимку я взагалі не виходжу з дому, боюся послизнутися. Лікарі кажуть, що з часом мені знадобиться постійний догляд. А хто мене доглядатиме? Я вдова, діти далеко.
Якби не моя “племінниця” Ганнуся, то я би вже й не знаю що робила… Вона часто приїздить до мене. Домашнього всього із села привезе, прибере, наготує… Дбає про мене…
Якщо чесно, мені дуже кортить розповісти їй правду. Але я тримаюсь…
Я пропонувала Ганнусі переселитися з дитиною до мене в місто — маю три кімнати, садочок поряд, школа. Та й роботу Ганна без проблем знайшла б — вона професійний кондитер, в неї золоті руки. Але сестра влаштувала сцену, мовляв, вона також вже немолода, їй донька поряд потрібна. Із Марією не сперечаюся: обидва її сини на фронті, старший, Петрик, вже двічі був поранений, тож вона вся на нервах.
Я припустилась дуже страшної помилки у молодості. І тепер за неї розплачуюсь..
Як думаєте, чи варто Ганнусі знати правду? Чи краще тримати цю таємницю у секреті і надалі?
Залишити відповідь