– Йди, поки тебе ніхто не помітив! Ти хочеш, щоб мій чоловік дізнався, хто ти? – Оксана вхопила Дарину Петрівну за руку й відштовхнула її від дверей РАЦСу. Літня жінка ледве встояла, міцно притискаючи до грудей букет хризантем.
– Доню, я ж приїхала тебе привітати…
– Я просила тебе не приїжджати! Ти взагалі розумієш, як я виглядатиму перед його батьками? Вони думають, що мої мама й тато живуть за кордоном. Мені тепер що, правду їм розповідати?
– Але ж ми з тобою рідні…
– У мене тепер інша сім’я! Те, що ти мене виховала, ще не означає, що ти можеш лізти в моє життя! Іди й більше не з’являйся там, де мене можуть побачити з тобою.
Оксана різко повернулася й пішла до входу. Дарина Петрівна ще кілька секунд дивилася їй услід, а потім поволі рушила стежкою.
До зупинки вона так і не дісталася. По дорозі в неї закрутилася голова, стало важко дихати. Літня жінка сіла на лавку.
– Вам зле? – почула вона поруч. Перед нею стояла дівчинка років чотирнадцяти з фотоапаратом у руках.
– Та щось голова закрутилася. Мабуть, тиск…
– Давайте я швидку викличу.
– Нічого, минеться. Я зараз посиджу, заспокоюся, і все пройде…
Дівчинка зібрала хризантеми, сіла поруч, поклала фотоапарат у сумку й запитала, чи не треба зателефонувати комусь із близьких.
Дарина похитала головою. Крім Оксани, рідних у неї не було. Та й Оксана тепер не вважала бабусю своєю родиною.
Деякий час вони мовчали. Потім Катя глянула на букет.
– Гарні квіти.
– Внучці купила. Вона сьогодні одружується.
– А чому ви не на весіллі?
– Не захотіла вона мене бачити. Сказала, щоб я йшла, поки ніхто не помітив. Я її виростила, – продовжила Дарина. – Батьки Оксани загинули, коли вона була маленька.
– Я тоді працювала на нашому заводі, брала додаткові зміни, щоб нам на життя вистачало. Потім вона виросла, закінчила вищий навчальний заклад, отримала хорошу посаду.
– Я раділа, що в неї все складається, пишалася… А тепер виходить, що я їй уже й не сім’я.
Катя хотіла щось заперечити, але слів не знайшла. Вона знала, як це, коли дорослі поводяться так, ніби твої почуття нічого не варті. Та їй було важко уявити, що людина може відректися від тієї, хто її виховала.
– Тобі не холодно? Вітер сильний, а ти в одній кофті, – запитала Дарина Петрівна.
– Та я тут неподалік живу. Зараз додому піду, треба уроки робити, а то тітка Олена сваритиметься…
– А тебе як звати?
– Катерина. А вас?
– Дарина Петрівна. Ти йди, Катрусю. Я теж уже піду.
– Ходімо, я вас проведу до зупинки. І номер телефону дайте, я вам увечері подзвоню.
– Ходімо, якщо не жартуєш.
Дарина Петрівна була вражена тим, що підліток так уважно й по-доброму ставиться до незнайомої жінки. Вона обережно взяла дівчинку під руку, і вони рушили до зупинки.
До дому Катя повернулася пізніше, ніж зазвичай. Вона встигла зробити кілька кадрів старого кварталу для свого блогу, а потім провела Дарину до автобуса й дочекалася, поки той поїде.
У передпокої на неї вже чекала тітка Олена – мати вітчима.
– Знову по місту тинялася? Уроки зроблені? Чи ти вирішила зовсім забити на навчання заради своїх дурниць?
– Я допомогла літній жінці. Їй стало зле, і я…
– Не треба мені вигадок! – перебила Олена. – Щодня одне й те саме: то ти щось знімаєш, то кудись несешся.
– Краще б ти про майбутнє думала! На Соломію подивись: займається справою, виграє конкурси, тішить родину. А ти тільки ганьбишся зі своєю камерою.
– Але я справді допомогла… Вона була сама, їй стало зле…
– І що тепер? Медаль тобі за це вручити? Спершу навчися виконувати власні обов’язки, а вже потім рятуй усіх навколо!
Катя опустила очі. Вона хотіла пояснити, чому не змогла залишити літню жінку саму на лавці. Але тітка Олена вже пішла на кухню.
У своїй кімнаті Катерина поклала фотоапарат на стіл і сіла на ліжко. Сльози текли самі. Їй було боляче не стільки через сварку, скільки через те, що її навіть не захотіли вислухати.
Для тітки Олени все, що любила Катя, було дурницею, а все, чим займалася її зведена сестра Соломія, – приводом для гордості.
Увечері дівчина таки набрала номер Дарини Петрівни, щоб дізнатися, як та себе почуває.
– Краще, Катрусю. Дякую, що не кинула мене тоді.
– Я рада, що ви дісталися додому.
Вони перекинулися кількома словами, і Катя наважилася спитати:
– Я подумала про ваш завод. Ви ж там багато років працювали? Я б хотіла зняти історію старого району для свого блогу. Не тільки будівлі, а й людей, які тут жили. Чи могли б ви мені розповісти?
– Та що я там розповім? Звичайне життя.
– Оце життя мені й цікаве. Живе. Справжнє.
Дарина трохи помовчала, а потім погодилася:
– Знаєш, а давай. Приїжджай. Погуляємо в парку, і я тобі все розкажу.
У призначений день вони зустрілися в парку. Дарина розповідала, як після технікуму влаштувалася на завод, як спочатку працювала в цеху, а потім перейшла до відділу технічного контролю.
Вона згадувала колег, заводський клуб, свята, на які збиралися цілими родинами. Показала фотографії старої прохідної та цеху, де колись працювала.
Катя слухала, ставила запитання й записувала. Коли вони дійшли до розповіді про заводський клуб, дівчина дістала фотоапарат і попросила Дарину описати, як проходили вечори і хто туди приходив.
– Розкажи мені про свій блог, – зауважила Дарина. – Ти ж не просто фотографуєш, тобі важлива історія, люди.
– Я мрію стати тревел-блогеркою і показувати цікаві місця своїми очима. Поєднувати це з історіями людей.
– Це велика справа.
– Так… Ось тільки не всі це розуміють, – зітхнула Катя.
Дарина відчула, що дівчина хоче сказати щось особисте, але не квапила її.
– Загалом я зараз збираю матеріали для конкурсів. А дорослі часом кажуть, що дітям нема чим зайнятися, крім телефону.
– Телефон — це лише інструмент, – відповіла Дарина. – Важливо, що людина з ним робить. Якщо ти розкажеш людям те, чого вони раніше не помічали, то ти стараєшся не дарма.
Катерина замислилася.
– Тітка Олена, мама мого вітчима, так не думає. Вона постійно порівнює мене з Соломією. Та займається танцями, виграє конкурси.
– А я, каже, цілими днями бігаю з камерою й займаюся дурницями. Вона мене зовсім не любить, просто терпить. У нас Соломія в сім’ї – єдина онука.
– Якщо тобі подобається твоя справа, то це зовсім не дурниця. Не дозволяй чужій думці змусити тебе відмовитися від того, що любиш.
– Але й доводити всім, що ти права, не обов’язково. Працюй, навчайся, знімай. Нехай за тебе говорять твої справи.
Катя подивилася на Дарину з вдячністю.
– Я прочитала, що переможці конкурсу зможуть отримати премію і вступити до Академії стратегічних комунікацій без конкурсу, – сказала вона.
– Уявляєте, можна вчитися в людей, які справді вміють створювати цікаві проєкти! Я теж хочу колись туди вступити.
– Я хоч і не розбираюся в монтажі, Катрусю, але можу розповісти тобі те, чого не знайдеш в інтернеті. А ти вже сама вирішиш, як це подати. Старайся, дівчинко. У тебе все вийде!
Відтоді Катерина почала приходити до Дарини Петрівни регулярно. Вони гуляли старим районом, переглядали фотографії, літня жінка познайомила Катю з колишніми заводськими колегами.
Часом дівчина засмучувалася, коли кадри не вдавалися або розповідь не складалася в цілісний фільм. Дарина не давала готових відповідей, зате допомагала розібратися в деталях: пояснювала, чому люди й досі збираються біля старої прохідної в пам’ятні дати.
Поступово фільм ставав історією не лише про завод, а й про людей, які залишили в цьому районі частину свого життя.
До зими Катя завершила відеопроєкт. Вона хотіла спершу показати його вчителю, а вже потім шукати відповідний конкурс.
Якось дівчина зателефонувала Дарині Петрівні й схвильовано повідомила, що в школі готують патріотичний вечір, де учні презентуватимуть свої проєкти батькам і вчителям.
– Із моєї родини ніхто не прийде, – зізналася вона. – Мама працює допізна, а тітка Олена сказала, що в неї справи. Її рідна онука Соломія того дня виступає на змаганнях, і вони з вітчимом поїдуть до неї.
– А о котрій початок вечора?
– О шостій.
– Тоді о шостій я буду там.
Того дня Дарина Петрівна зранку поставила тісто й спекла два великі пироги. Потім довго вибирала, що вдягнути. Їй хотілося виглядати святково, щоб Каті не було соромно за неї.
У шкільній залі Дарина сіла в першому ряду, просто навпроти екрана. Коли дійшла черга до Каті, дівчина вийшла до проєктора й почала показувати фільм.
Спочатку вона говорила швидко й збивалася, але поступово заспокоїлася. На екрані з’явилися прохідні, вікна цехів, фотографії працівників і обличчя людей, які розповідали про своє життя. Здавалося, глядачі разом з авторкою фільму перенеслися в минуле.
Наприкінці Катя показала невелике інтерв’ю з Даринкою Петрівною.
– Я хочу подякувати жінці, яка поділилася зі мною своєю історією й допомогла зібрати цей матеріал. Саме в таких людях, як Дарина Петрівна, — справжня гордість і жива історія нашого міста.
Коли показ закінчився, Дарина першою підвелася зі свого місця й зааплодувала. До неї приєдналися інші глядачі. Катя помітила її в першому ряду й усміхнулася.
Після виступу дівчина підбігла до неї.
– Ви прийшли! Я так рада!
– Авжеж. Ходімо, я пироги принесла для чаювання після презентації.
Катя обійняла Дарину.
– Дякую вам. Я так боялася, що ніхто не прийде.
– Та годі тобі. Я ж обіцяла.
Життя йшло своїм ходом, і раптом одного дня Дарині Петрівні зателефонувала Оксана.
– Бабусю, привіт. Як ти?
Дарина здивувалася: після весілля онука жодного разу не телефонувала.
– Добрий день, Оксано. У мене все добре. А в тебе що? Щось сталося?
– Ні. Слухай, ти хату продавати збираєшся? Вона ж завелика для тебе однієї. Може, продаси, купиш щось менше, а частину грошей мені віддаси?
– Нам із чоловіком зараз не завадили б зайві гроші. Ми більше думаємо про квартиру. Ти ж мусиш виділити мені частку…
Дарина Петрівна помовчала.
– Оксано, ти ж пам’ятаєш, як я тебе ростила?
– Ну звісно. До чого тут це?
– Я все життя працювала, щоб у тебе було все потрібне. Дала тобі гроші на навчання, допомогла, коли ти влаштовувалася на роботу, віддала заощадження на весілля. Усе, що я тобі «боргувала», я вже віддала з лишком.
– Бабусю, припини…
– Коли я прийшла тебе вітати з весіллям, ти сказала, що я чужа. Що тобі соромно показувати мене чоловікові! Я тебе почула. Вважай, що тепер ти мені чужа.
– Ти що, досі через це ображаєшся? То був важливий день, я нервувала…
– Ні, Оксано. Я більше не збираюся тебе виправдовувати й чекати, коли ти згадаєш про мене. Будинок продавати я не збираюся. І ні на що більше не сподівайся.
– Тобто ти вирішила мене кинути?
– Я вирішила залишити собі те, що заробила чесною працею. Мені теж треба на щось жити. А ти тепер сама відповідаєш за своє життя. Усього доброго, Оксано!
Оксана ще щось говорила, але Дарина вже не слухала. Вона попрощалася й скинула виклик.
Їй було боляче. Все-таки це була її онука, яку вона любила. Але любов не зобов’язувала Дарину все життя виправдовувати приниження й допомагати людині, яка згадувала про неї лише тоді, коли щось від неї вимагала.
Телефон знову задзвонив. Дарина вже вирішила, що онука хоче продовжити з’ясовувати стосунки, але на екрані висвітився номер Каті. Дарина посміхнулася.
– Бабусю Дарино, оголосили результати нового конкурсного відбору! Мій проєкт обрали! Ви уявляєте?
– Вітаю тебе, люба! Я знала, що ти впораєшся.
– Дякую… Ви прийдете мене підтримати? – несміливо запитала Катя.
– Звісно. І пиріг приготую, твій улюблений.
– У нас потім не буде чаювання…
– Тоді підемо до мене. Я купила новий чай. Знаю, ти любиш зелений із жасмином.
– Із задоволенням прийду! – засміялася Катя.
Дарина поклала телефон на стіл і пішла збиратися в магазин по свіжі продукти, щоб пиріг вийшов гідним.
Попереду була субота, важливий захід і Катя, яка шукатиме її очима серед глядачів. І цього разу Дарині не треба було питати, чи має вона право прийти. На неї чекали!
Ось так у житті буває: своїм не потрібна, а чужі шанують, як рідну. Можливо, і Дарині в старості буде кому склянку води подати, — шляхи Господні незвідані…