Спустився вечір, і миттю потемніло, як це буває восени. Тремтять гілки від вітру, світяться вікна сільських будинків, іноді згасаючи, або спалахуючи знову. У такий час вулиця стає безлюдною, хіба що в центрі молодь під баян та гітару веселиться.
– Засиділася я в тебе, Людо, – Галя поглядає у вікно, – вже стемніло, піду, як там мої.
– Та чого їм станеться, дітки у тебе підросли, самі уроки роблять, а мужик твій – так взагалі все по господарству робить, чого тобі переживати.
Галя задумалася, водить пальцем по клейонці у квіточку, наче малюнок повторює.
– Це справді так, все робить. Іноді й мою роботу прихопить… а ось тільки кохання, як у вас із чоловіком, немає, – Галя відвернулася, щоб не видавати сльози.
– Ану постривай, припини мокроту розводити, – Люда смикає гостю за рукав, – повернися, не відвертайся, повернися, кажу.
– Скільки років живемо, і весь час здається мені, що з жалю… Живе зі мною з жалю, – зізналася Галя.
– Це як із жалю? Вперше таке чую, – Люда дивується.
Нічого дивного про родину Вовчиків не чула, жодного поганого слова. Мишку було двадцять, а Галі вісімнадцять, коли вони побралися. Живуть вже п’ятнадцять років, все в хаті є: холодильник, телевізор, меблі з міста привезли, господарство тримають…
Люда не могла зрозуміти образи Галини.
– Ми й не дружили, не зустрічалися навіть. Сім’я у нас велика, адже ти пам’ятаєш, нас п’ятеро у батьків, я середня. Без того жили бідно, а тут ще батько буянити став, розігнав усю родину. Пішли ми до бабусі, майже місяць жили в неї.
У кіно, в клуб хочеться збігати, молода ж, а нема в чому, одяг взуття старе після старших, соромно стало, – це значить виросла дівка. Прийду в клуб і сиджу в куточку, ноги у зношених чобітках під сидіння ховаю, на хлопців не дивлюся.
Побачив мене Мишко у будинку Вальки Кузьміної. Сиджу в неї, худа, волосся в кіску заплетене, як казала бабуся: одні очі стирчать. А він зайшов до старшого брата Вальки.
Спочатку за школярку мене прийняв. Дістав із кишені цукерки дорогі та давай пригощати. Злякалася я – незрозуміло, чого злякалася. А він у кишені впхнув мені цукерок, – днями з армії прийшов, привіз гостинців, шоколадних цукерок, яких ми тут не завжди бачили.
Тут Валька нумо розповідати, що з багатодітної сім’ї, що батько запив, розігнав усю сім’ю. Вона каже, а я відчуваю, соромно мені перед Мишком, жалісливо все так вийшло. І Мишко дивиться так співчутливо, а мені ще більш соромно.
За тиждень морози вдарили. Я хоч і шкарпетки теплі одягла, а все одно ноги мерзли. Ми на той час додому повернулися, батько заспокоївся, слізно просив не йти від нього, почали жити далі. Старша сестра була заміжня, а тут і старший надумав одружитися, все до копійки йому збирали.
Іду додому з магазину, валянки від холоду рятують, а от пальто на мені слабке, вітер готовий шаль зірвати. Чую, наздоганяє хтось.
– Це ти, Галочка? – Мишко стоїть переді мною, розкрив кожушок: – Грійся!
Я сахнулася вбік злякано. А він сміється:
– Шкода, замерзнеш же. Ходімо, хоч проводжу. А ось тут я живу, – показує на свій будинок, і просто біля воріт цілує мене.
Відчинилася хвіртка, я не встигла вирватися та одуматися, а перед нами мати Мишка стоїть, здивовано дивиться. Мені стало соромно, хочу вирватися, а Володя не пускає.
– Мамо, я на Галі хочу одружитися. – Потім на мене дивиться і питає: – Підеш за мене заміж?
Я здивувалася, слова сказати не можу, почервоніла, а він наполегливо так:
– Погоджуйся, Галочка, будемо жити з тобою.
Вирвалася я та втекла. А другого дня Мишко знайшов мене і сказав:
– Я серйозно, давай одружимося!
Вже після весілля почула розмову родичів Мишка, що він одружився зі мною з жалю. Він взагалі по життю добрий і жалісливий, то цуценят у дитинстві підбирав, кішок ніколи не ображав, от і мене, як кошеня пожалів.
– Ось ти мене здивувала! – Людмила так і тримала в руках кухоль із чаєм весь той час, поки Галя розповідала. – А зараз як живете?
– Та нічого особливого, живемо, дітей виховуємо. Не ображає, допомагає, слів лагідних не чую давно. Щоправда, наказує часто, щоб тепло одягалася.
– То чого тобі не вистачає?
– Не знаю, може жалість ця зайва: “Чи не застудилася, не втомилася випадково?”
– А чого ти взяла, що не любить він тебе?
– Та якось швидко ми одружилися, похапцем.
Людмила встала, відчинила двері до спальні, покликала Галю:
– Іди сюди! Глянь, он наша постіль. Думаєш, щоночі ми на ній разом спимо?! У нього ще одна постіль є. – Людмила почала говорити тремтячим голосом:
– А мені щодня як наче нічого не сталося: “кохана”. Чую я ласкаві слова, але точно знаю, до кого ходить. Ось таке у нас кохання! Вигнати – дітей залишити без батька… от і сподіваюся, що розсудливим стане.
Людмила зачинила двері до спальні:
– А ти кажеш “з жалю”. Ми ось ніби з великого кохання одружилися, і зустрічалися довго… а де тепер це кохання. Жалів би мене мій мужик так само як твій Мишко тебе, я б не сумувала і горя не знала.
– Добре, пробач мені, не знала я, плачу тобі, а в тебе найгірший смак від життя сімейного. Не знаю, що й сказати тобі, що порадити, якщо тільки серце своє слухати.
– Ось я і слухаю, терплю, та, мабуть, скоро зірвусь. А ти йди до свого Мишка, бережи його та себе.
Галя пішла додому квапливо, майже бігла. Відпочила біля самих воріт, закрила хвіртку на засув. Вдома тепло, Мишко розтопив пічку, син із донькою сперечаються через уроки, Мишко обіцяє допомогти їм.
Вийшов у коридор, побачив захекану дружину:
– Гнався хтось чи що?
Вона зняла шарф, розстібнула пальто та обійняла його за шию, ніби давно не бачила.
– Галочка, ти чого? Замерзла, то грійся швидше. – розкрив обійми чоловік.
– Мишко, скажи, чому ти на мені так швидко одружився тоді? Взяв і одразу запропонував. Люди ще потім казали, що пожалів мене, із багатодітної родини взяв.
Мишко трохи відсторонився, дивиться на Галю, намагаючись зрозуміти, до чого це питання.
– Не зрозумів я тебе, Галю. Який жаль? Побачив тебе, сподобалася, запропонував стати моєю дружиною – ти погодилась. Ну так, побачив коли вперше, пам’ятаю, здалася худенькою, сумною якоюсь, хотілося пожаліти, розважити… Ти чого це згадала? Щось не так? – Він дивився з подивом, не розуміючи дружину.
На цей раз зовсім не розуміючи. І щиро був здивований. Він взагалі не розумів, як це може бути окремо: “любов і жалість”. Якщо любиш, значить піклуєшся, жалієш, переживаєш. А інакше він не знав, такий він чоловік.
– Ні, ні, все гаразд, вона знову обійняла його, – все гаразд, кохаю тебе.
Мишко обережно кашлянув:
– Галю, може я іноді потрібні слова не кажу, ну ти розумієш коли… але ти для мене завжди “Галочка”. Розумієш?
– Розумію, Мишко, розумію. – Вона зняла пальто, – давай я поставлю чайник, і ми сядемо вечеряти.
– Це вже можна, час вже. – Він подивився на ноги: – Могла б і валянки взути, не травень місяць. Замерзла, мабуть?
– Ні, зовсім не холодно! – Галя зняла чоботи та абсолютно щаслива пішла мити руки.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
