Рідна матір вимагає від мене квартиру, мовляв, вона виховала, тому я їй винна.
Коли я ще була мала, мама з татом розлучилася. Однак я усе дуже добре пам’ятаю і знаю, що винна у цьому мама. На останньому курсі університету вони вирішили одружитись. Тато був успішним та перспективним студентом, усі заздрили моїй мамі з таким кавалером. Проте його навпаки шкодували. Усі знали, мама легковажна дівчина, яка ледь завершила університет.
Після весілля вони пожили разом лише 2 роки. Народилась я і матері стало нудно. Вона почала зраджувати батькові. У тому чи я його донька, не сумнівався ніхто, оскільки я дуже схожа на нього. Тому батько залишив квартиру, а сам пішов жити до своєї матері.
Дуже скоро моя мама привела додому іншого чоловіка. Потім народився брат й усі домашні обов’язки звісно що виконувала я. Прийшовши зі школи, я повинна була забирати брата з садочка, нагодувати його, прибрати, а потім ще й уроки самостійно зробити. Усе це мала виконувати обов’язково я.
Мати постійно або гуляла, або була у пошуках роботи. Вітчим заробляв гроші, однак витрачав їх виключно на свої потреби. У нього була мрія купити собі машину, але з такими його вимогами він ніколи так і не зміг навіть мінімально накопичити. Мама постійно тільки те й робила, що обіцяла йому золоті гори, мовляв, от все буде, все купимо, і квартира буде в нас велика. Мене дивували ці її слова, адже звідки воно може взятися? Якось мама покликала мене на розмову й після цього нарешті я зрозуміла, звідки така впевненість щодо того всього.
– Настя, в мене є до тебе важлива розмова. Тут дзвонила твоя бабка, вона погано себе почуває, хоче, щоб ти прийшла.
– Але ж ти забороняєш мені ходити до неї — здивовано відповіла я.
– Цього разу дозволяю. Вона давно хворіє, напевно нарешті вже скоро прийде її кінець. Тому ти мусиш піти їй прислужити. Але слухайся і будь чемна, тоді квартиру на тебе свою перепише. Якщо треба буде, то поживеш з нею трохи, потерпиш — говорила мені мама.
От тому вона й толкує кожного разу вітчиму про квартиру, бо думає, що зможе розпоряджатись квартирою колишньої свекрухи. Але я розумніша та хитріша від неї. Насправді я часто відвідувала бабусю, хоч матір й забороняла, але робила це таємно.
Розповідала старенькій про те, як мене вдома мають за прислугу і як мені важко буває. Крім того, тато платив матері аліменти, які ніколи не мене не витрачались. От тому й бабуся придумала схему, як мене забрати з того дому.
Потім я таки переїхала до бабусі, й лиш на вихідні відвідувала матір з братом.
– І що, вона тебе дістає ? — запитувала кожного разу в мене мама.
– Дістає щей як! — брехала я.
Ну не могла я говорити правду, оскільки в іншому випадку я б просто пропала разом з тією сімейкою.
Склалось усе так, що бабуся ще слава Богу прожила 10 років, а я поряд з нею. Батько припинив платити аліменти, але віддавав кошти мені. Мама дуже злилась, оскільки грошей нема, квартири також, а бабуля жива і здорова. Брат виріс і його треба було вивчити, однак вітчим за усі ці роки навіть того не зміг заробити для свого сина.
Щодо квартири, то бабуся справді хотіла переписати її на мене, однак я вмовила її цього не робити, бо тоді мамаша діставала б мене за неї постійно. Тато купив мені інше житло, в якому зараз проживаю разом зі своїм чоловіком.
Одним словом не бачити мамі квартири колишньої свекрухи. Даремно лиш мене відправила жити до бабульки.
Однак насправді, якби не хитрість бабусі, я б відверто кажучи пропала б, тай усе. Мені вона завжди казала, коли мене мучила совість за брехню рідній матері:
– Інколи варто зберхати, промовчати, або схитрувати для власного блага та спокою, аніж говорити правду і мучитись усе життя. Не варто робити з себе жертву! — поучала мене бабуся.
Я рада, що прислухалась до її порад. А що скажете ви? Якщо засуджуватимете, я зрозумію…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
