Жінці сорок років. Її називають «залізною леді». Вона сама відкрила три невеликі крамнички. На її плечах – шукати постачальників та підписувати договори. Щоб постачальники були чесними. Думати про оренду та забезпечувати її. Наймати персонал. Слідкувати за порядком. Її обов’язок – розрулювати з контролюючими органами. Коротше кажучи, все на її плечах. І бухгалтер на її плечах. І заступники.
У неї чоловік, який десь працює: собі на одяг, пиво та цигарки. І мама. Мама живе з ними. Вона доглядає дитину.
Жінка живе у дуже великій квартирі. Тому що кожному потрібна окрема кімната. З ними разом – племінниця із провінції. Вона теж має кімнату.
Звичайно, потрібно утримувати квартиру. Доглядати її. Ремонтувати частково, бо все зношується. Це теж на плечах сорокарічної жінки.
Вона примудряється купувати провізію. І навіть увечері готувати. Усім же немає коли. Племінниця в інституті дуже втомлюється. Чоловік на роботі вимотується. Мама у роках: їй сімдесят років. Не можуть вони.
А вона, жінка, звісно, може. Тому що їй лише сорок. А ще тому, що вона “залізна леді”. А залізним не можна втомлюватися. На те й залізні.
Її всі бояться. Її принциповості та вимогливості. Тому на роботі ідеальний порядок. Вона сама працює і від інших вимагає. Інакше вся справа розвалиться.
І вдома вона теж сама. Все сама. Тому коли повертається додому, то всі по кімнатах ховаються, щоби не нарватися. І мама теж ховається, бо боїться.
Дивно, що у людини іноді буває сім шкір. Вона тягне та тягне. Напевно, це талант.
Щоправда, чоловік каже, що його дружина дуже любить гроші. Тому і працює. Мама також вважає, що дочка трудоголік та міри не знає. Вони із зятем впевнені, що вона всі найкращі якості жінки втратила. Тільки одне залізо залишилося.
Мати хотіла б сказати: на кого ти, люба дочко, схожа? Але боїться. І чоловік боїться. Усі тільки й роблять, що бояться. А вона працює та працює. І постачання товару, і санітарний контроль. І пожежний контроль.
Бабуся приїхала. Матір матері. Сільська старенька. Напівграмотна. Нічого у бізнесі не розуміє. Погано чути стала. Приїхала, щоб до лікарів потрапити.
Сидить на кухні, чай п’є. Повернулась онука із магазинів. Чмокнула її в щічку. І за плиту. А домашні всі розбіглися кімнатами. Щоб не нариватися. Внучка губи стиснула, і стукає собі ножем по обробній дошці. Готує щось. Різала-різала. Ніж упав. Поруч із ногою. Вона завмерла на мить, щоб із силами зібратися.
І раптом на талії відчула руку. «Дитинко моя, – бабуся сказала. – Втомилася як». І повела її з кухні. А вона залізна леді покірно пішла. До кімнати прийшли. Уклала її бабуся. Погладила по голівці. І ще сказала: «Радість моя».
Куди залізо поділося? Мабуть, у мить іржею вкрилося і відпало. Серце лишилося. І вразлива душа, яка за ласкою дуже скучила, залишилася.
Сльоза потекла. Але висохла: не годиться!
П’ять хвилин на побути слабкою. Відчути співчуття. І любов, яка нічого не боїться. Для любові немає авторитетів. І залізної леді для любові немає. А є «дитинка» і «радість моя».
Вік такий, мабуть. Люди біжать, біжать, біжать. І багато працюють. І ніхто не візьме нас за талію і не скаже: радість моя! Як ти втомилася. Або втомився.
Георгій Жаркий