Чоловік сварив дружину за неправильно приготовлену вечерю. І за подряпину на машині. Справедливо, по суті, сварив. Курку бридку вона купила і ще недоварила її. І з машиною – треба уважнішою бути. Тільки він купив їй цю машину, і нате вам! Подряпини. І ще він кричав її за витрачені на сукні гроші. Навіщо ще одна сукня?
Він навіть не помічав, що сварив дружину – він просто казав те, що думає. Справедливо. І не обзивався; просто говорив. І сина сварив за велосипед, який той залишив на дорозі; прибери негайно! І через те, що син повільно їсть. І через те, що він крутиться. І сварив ще за те, що він ногами бовтає. Але не помічав, що сварить – він просто говорив. Зауваження говорив. Тому що звик так говорити; вже не помічав ні інтонації своєї, ні вразливості, ні дратівливості.
І хлопчик сказав сумно та тихо: «Ти мене не любиш». Не спитав, не звинуватив – просто наголосив на факті. Ти мене не любиш.
Батько глянув на дружину; вона мовчала сумно. Він зрозумів, що за весь вечір вона не промовила жодного слова. Тільки він говорив. Говорив і говорив. І синочок за весь вечір сказав небагато. Більше, ніж дружина, але небагато. Чотири слова. “Ти мене не любиш”.
А він їх любив! Більше життя він любив їх! Але звична лайка і докори так затьмарили любов і ніжність, що їх ніби вже й не було. Вони зів’яли, як квіти в прокуреній кімнаті. У тихій кімнаті, де він говорив сам. Дорікав, критикував, глузував, висловлював свою думку, наводив приклади, намагався зачепити якомога болючіше. Може, й не старався, але так виходило. Так завжди виходить, коли свариш когось.
І він замовк. Стало тихо. А потім він став обіймати своїх та цілувати. Мовчки. І очі ховати, відводити, щоб вони не помітили, що він ось-ось заплаче. Хоча чого плакати? Адже все гаразд. Вже все добре. І всі поруч. Іноді треба просто замовкнути на хвилину – і любов повернеться. Повернеться вже від дверей, в які мало не пішла назавжди…
© Анна Кір’янова
