Історія від акушерки.
Іноді у мене запитують – а які вони?
Мами, що відмовляються від своїх дітей. Чи всі вони асоціальні? П’ють безпробудно, вживають різні речовини?
Моя відповідь ні. Часом вони виглядають абсолютно зазвичайно, інший раз і не здогадаєшся, що через день після пологів вона тихо скаже: «З ким можна поговорити з приводу відмови?» І не всі вони просять не показувати дітей.
Багато хто проводить з ними всі належні 4 дні разом, в одній палаті.
Пам’ятаю, як пішла забирати папери відмовні у одної матусі – заходжу в палату, а вона … годує грудьми дитину, лівою рукою притримує, а правою відмову пише. Не плаче, так як впевнена, що чинить правильно. Дитина лежить і навіть не знає, що через пару годин життя її зміниться повністю – мати тихо прошмигне на вихід, а немовля залишиться з нами.
У момент виписки дитину забрали в дитячу палату. Чи зрозуміла вона , що її кинули? Зрозуміла. Але не відразу, тільки години через 3. Малюк просто почав плакати без зупинки і ні одні руки не могли його заспокоїти. Його носили всі дитячі медсестри – а вже не мати, не її запах. Заснув, коли наплакався.
У дитячій палаті, де лежать кесарського діти і відмовники – відмовника відразу видно. Це сама неспокійна дитина. Вона всім нутром шукає матір, кличе її з коридору, в надії, що та , можливо, за дверима. Але мати не йде – її в будівлі вже і близько немає, криків вона не почує.
Найважча ніч у відмовника – перша.
Потім дитина знічується, як зірвана квітка. Кричить, але вже не так часто. А потім їх переводять і вона іде від нас назавжди.
Особливо страшно спостерігати це все з боку – я бачу, як вершиться доля двох людей. Бачу, а нічого зробити не можу. І я все це пам’ятаю, пам’ятаю – хоча мені не треба. А ось дитині б згадати потім обличчя і голос матері – а вона не зможе.
Чи була вона асоціальною? Ні. Своє житло, двоє дітей. Так, третій народжений без чоловіка.
Вмовляли ми залишити? Звичайно! Але … Як об стіну – «я фінансово не потягну дитини». І таких багато, дуже багато!
Багатодітні та бідні; молоденькі і до жаху бояться своєї рідні. Багато хто навіть не розповідає своїм батькам – настільки бояться.
Розповідали в ординатурі, що одна зі студенток нашого ВНЗ написала відмову від дитини, була на 5-му курсі. Незаміжня, батько сказав, що на поріг не пустить з “нагуляним”. Вмовляли, могла ж в інше місто виїхати з дитиною – ну, хіба мало що! Розлучилася і все – раптом хтось дізнається? Ні, відмова і сльози. Отримала диплом, поїхала.
Повернулася через рік. Розпитувала всіх з персоналу як її хлопчик , де зник. Казала, що ходить і в кожній дитині свого сина шукає. А як знайдеш? Таємниця усиновлення, здоровий хлопчик-відразу забрали в сім’ю. Пошукала, не знайшла – поїхала. Так і живе тепер з дірою в серці …
Багато можна говорити про те, що жіноки ці поступають погано, але…
Не кидайте своїх донечок в скрутну хвилину! Вони з дитинства повинні знати, що вдома їх приймуть будь-яку: голодну, вагітну, без чоловіка, без диплома і без роботи.
Щоб не були потім ще дві поламані долі.
