Ірина з Вадимом гуляли весілля! Вони стояли і дивилася один на одного закоханими очима.
Гості говорили вітання у мікрофон, не шкодували грошей…
Прямо з ресторану молодих провели на автобус. Одразу й «медовий місяць»!
– Добре Іринці! У Вадима вже й квартира є і машина! – заздрили гості. – Можна й грошики по курортах тринькати!
А через місяць Ірина раптом повернулася до батьків! Вона мовчки закрилась у себе в кімнаті і не розмовляла ні з ким взагалі!
Батьки не розуміли, що відбувається. Та згодом відкрилася вся правда.
Подруги приходити стали до неї, вмовляти:
– Не можна так, адже ж хороший хлопець! І забезпечений і уважний. Без квітів до тебе не приходить. А коли ми до тебе раптом прийшли, ігристого приніс і фруктів, а сам вийшов – мовляв, попліткуйте собі, я не заважатиму!
– Я сама розберуся, – Ірина одразу перевела розмову на іншу тему.
Вона нікому не розповідала про те, що могло статися між нею з Вадимом за цей короткий час…
Батьки доньку не розуміли:
– Як можна таке зробити? На весілля стільки грошей витрачено. Адже по коханню заміж виходила, не змушував ніхто!
Зустрічалися три роки, нічого в ньому не помічала, і раптом за такий час прозріла!
Може, він зрадив їй? Мовчить, нічого не розказує. Ночами тільки крутиться й плаче…
– Та годі тобі, – заспокоював батько матір. – Не з дитиною ж залишилася. Молода ще, вийде заміж…
– Ага, а ми знову весілля збиратимемо? Перед людьми як соромно! А раптом вона вагітна, – не вгавала мати. – Адже мовчить, слова від неї не доб’єшся!
Вадим намагався додзвонитися, Іра слухавку не брала. Приїжджав, вона навіть із ним розмовляти не стала.
Запитає тільки:
– Навіщо приїхав? Я все сказала…
– Іро, ну смішно ж. Жодного приводу немає. Що не так? Що трапилося? Не розлучаються через таке…
Здавалося, що Вадим говорив щиро.
– Мабуть, нашкодив десь дуже, – здогадався батько. – Он як Іринка реагує. Тяжко дівці. Ти не надокучай дочці. Треба буде – сама розповість, що сталося…
– Ми не чужі тобі, – мати все ж намагалася дізнатися причину. – Гроші на весілля витратили. Не зайві, до речі. Ти мала нам розповісти. Як дитина поводишся. Виїжджала під музику, а приїхала мовчки! Ми маємо право знати! Може він зробив щось погане?!
– Ні, мамо… Не зрозумієте ви…
– Та вже не дурнішими за тебе будемо. Це нам судити – зрозуміємо, чи не зрозуміємо. А коли батьки твої такі нерозумні, то поясни!
– Не ображайся, мамо… Не любить він мене…
– За три роки не зрозуміла, а тепер, значить, за місяць розкрився?!
– Три роки показушними були. Послуговував у всьому мені, підтакував, поступався…
Ти пам’ятаєш, коли ми медовий місяць на морі проводили, то він раніше приїхав.
Його на роботу викликали. Я тоді сама там на три дні залишилася.
А коли назад їхала, то рейс затримали. Так от усі додому дзвонити почали, рідних заспокоювати.
А я до Вадима додзвонитися не змогла. Думаю, чимось зайнятий може, чи трапилося щось.
Потім ще затримали і ще… Вадим не дзвонив. Я теж, нервувала, переживала, але не дзвонила. Він бачив у себе пропущений. Та й мене немає, могло статися щось…
З автобуса виходила, сподівалася, що чоловік мене зустрічає.
Знаєш, мамо, ми ж уночі приїхали, там усі всіх зустрічають. А я одна…
Постояла, подивилась і пішла таксі шукати. Приїхала, двері своїм ключем відкрила, зайшла, а він спокійно спить собі у нашому ліжку.
Тільки вранці мене побачив. Запитує так буденно, ніби не в чужій країні мене залишив, а я в магазин по сусідству виходила:
– Як доїхала?
Я почала йому пояснювати, що в нас сім’я. І що я переживала тому, що він навіть не зателефонував. А він спокійно так мені каже:
– Кохана, не починай. Все ж добре. Ти тут, ми разом. Якби сталося що, я в новинах прочитав би. Навіщо через дрібниці нервуватися. Ну, не зустрів я тебе, так мені вранці на роботу. Що ж я спати не буду, чи що. Тим більше на таксі їхати навіть комфортніше.
І головне, що його ставлення залишилося таким самим. Удавано цілує щоранку, вдавано запитує: «Як справи?» А сам не слухає. Начебто не зі мною це відбувається. Як у кіно якомусь. Все не справжнє, не щире. Я так не можу. А далі ще гірше буде: ще й звичка до стосунків побільшає.
– Та хіба ж через це розлучаються? – дивувалася мати. – Ти любиш його?
– Вже не знаю. Згадую іноді добрі моменти, а потім автобус і я стою одна.
– Іноді пробачити треба. Як же ти життя хочеш прожити? Ніколи все по твоєму не буде. У сім’ї поступатися треба.
– Права вона, не чіпай її, – заступився батько, що мовчав раніше. – Якщо зараз йому все одно де вона і що з нею, далі ще гірше буде.
– З нами теж таке могло статися. – Не вгавала мати.
– Не могло, – батько підвівся і почав ходити по кімнаті. – Я б тебе у чужій країні одну точно не залишив.
Правильно, дочко, а якщо трапиться щось, занедужає, чи ще щось, то він піде одразу.
Як же ж, він, бачте, має висипатися! Порядок його життя порушено! Краще одразу цей шлюб припинити.
А тобі двадцять п’ять років, усе життя попереду. Зустрінеш ще свого чоловіка, на все життя. І не треба її весільними грошима дорікати. Не всі з першого разу своє щастя знаходять…
…Наступного дня Іра подала на розлучення.
Заміж вона вийшла тільки у 31 рік за свого колегу Миколу. І в ньому вона вже точно була впевнена – він справді її кохає!
