Галина зайшла в кімнату, не знімаючи пальта, і навіть не глянула на чоловіка, що сидів біля вікна з газетою. Телефон вона тримала перед собою, наче мікрофон, і говорила голосно, чітко, щоб кожне слово долітало до кожного кутка квартири.
— Іринко, ти мене чуєш? Я щойно з села приїхала. З поминок твого свекра, царство йому небесне.
— Мамо, я знаю, де ти була. Я ж тобі й квитки на маршрутку замовляла. Ну що там, як усе пройшло?
— Як пройшло. Мене посадили в кінець столу, біля дверей, де протяг. Холодний борщ поставили, ложка мокра. А кави не дали. Ти розумієш, доню, не дали навіть кави. Три години я там просиділа, і ніхто не запитав, чи я хочу чаю.
Степан, який нібито читав, повільно опустив газету, але нічого не сказав.
— Мамо, там було людей сорок, — втомлено відповіла Ірина. — Мар’яна Петрівна ледве на ногах трималася. Вона чоловіка втратила.
— А я що, не людина. Я що, чужа. Ми з нею двадцять років сваті. Я її на твоєму весіллі обіймала, як сестру. А вона до мене підійшла, кивнула і пішла далі. Наче я з вулиці зайшла.
— Вона просто була в горі.
— У горі, у горі. А з сусідкою Одаркою вона цілих десять хвилин шепталася. І чай їй наливала, і цукерку підсунула. Я бачила.
— Мамо, ти якось не так на це дивишся.
Тут Степан голосно відклав газету на стіл.
— Галю, — сказав він. — Досить.
Вона навіть не обернулася.
— Ірино, чуєш, твій батько вже втручається. Він, бач, весь вечір мовчав, а тепер заговорив.
— Я не втручаюся, я кажу, що досить, — повторив Степан. — Людини не стало. Чоловік її нема, а ти про каву.
— А ти там був, Степане. Ти був. Тебе ж не було, ти не поїхав. Сидів вдома, як сич, а я за двох їздила, обличчя родини тримала. І що мені за це. Холодний борщ.
— Я не їздив, бо мав на те причини.
— Які ще причини. Двадцять років ти тримаєш у собі якусь образу, і ніхто не знає яку. Дочка заміж вийшла, ти на весіллі ні слова з тим Миколою не сказав. Стояв, як статуя.
Із телефону пролунав тихий голос Ірини:
— Мамо, тату, я ще тут. Може, не треба при мені.
— А при кому ж, — різко сказала Галина. — Ти вже доросла. Ти маєш знати, що твій батько людина впертa. Чоловіка не стало, а він ні на похорон, ні на поминки.
— На похорон я ходив, — тихо мовив Степан.
Галина нарешті повернулася до нього.
— Коли це ти ходив.
— У п’ятницю. Рано вранці, коли ніхто не бачив. Постояв біля труни п’ять хвилин і поїхав назад.
— Чому ти мені не сказав.
— Бо ти б мене вже тоді з’їла.
Галина опустила телефон, не вимикаючи його, і сіла на стілець навпроти чоловіка.
— То ти там був, а мені збрехав, що в тебе тиск.
— Тиск у мене теж був.
— Степане, я з тобою прожила тридцять п’ять років. Скажи мені, що між вами сталося. Чому ви перестали розмовляти.
Степан довго дивився на свої руки. Потім сказав:
— Ти пам’ятаєш мій сарай. Той, що згорів у дев’яносто сьомому.
— Пам’ятаю. Там було все наше сіно, і трактор ледь не згорів. Ти тоді півроку ходив чорний.
— Так от. Я був певен, що це Микола. Він тоді приходив до мене надвечір, курив біля дверей, ми посварилися через межу. Я сказав йому тоді слова, яких не треба було казати. А вночі сарай загорівся.
— І ти подумав, що він підпалив.
— Я не думав. Я знав. Йому вірили всі, але не я. Я його вигнав з двору, сказав, щоб він більше ніколи не переступав мого порога. А він тільки стояв і мовчав. Не виправдовувався навіть.
— Тату, — раптом озвалася Ірина із телефону, і голос її тремтів. — Тату, чому ти мені цього ніколи не розповідав.
— Бо нічого хорошого в цьому немає, доню.
— А я цілих двадцять років гадала, що ви просто не ладнаєте. Я Тараса питала, чому батьки не розмовляють. Він казав, що не знає.
Галина нахилилася над телефоном.
— Тарас був у тебе поруч.
— Ні, мамо. Він сьогодні лишився в селі. Сказав, що допоможе матері прибрати.
— Допоможе, — повторила Галина і замислилась.
У цей момент у двері подзвонили. Спочатку коротко, потім ще раз, довше. Степан підвівся, але Галина перша підійшла до дверей. Відчинила й завмерла.
На порозі стояла Мар’яна Петрівна в чорній хустці, з маленькою сумкою в руках. Обличчя в неї було сіре від утоми.
— Добрий вечір, свахо, — тихо сказала вона. — Можна до вас.
— Мар’яно Петрівно, — розгублено мовила Галина. — Проходьте. Ми якраз про вас говорили.
— Чула я, що про мене говорять. У вас двері тонкі, а голос у вас, Галю, сильний.
Галина зашарілася.
— Я нічого поганого не мала на увазі.
— Мала, — спокійно відповіла Мар’яна. — Ти мала на увазі, що я тебе образила. І я прийшла сказати, що була вчора і сьогодні сама не своя. Але не тому, що не поважаю тебе.
— То чому ж.
Мар’яна пройшла до кімнати, повільно сіла на край дивана і подивилася на Степана.
— Бо чекала не тебе. Я чекала його. Микола просив, щоб на поминках був Степан. Ось чому я і не помічала нікого, все дивилася на двері. А ти прийшла, свахо, замість нього.
— Мене ніхто не попередив, — буркнула Галина.
— Я хотіла сказати, але в таку днину язик не слухається.
Степан стояв посеред кімнати, не рухаючись.
— Навіщо я був потрібен Миколі.
Мар’яна розкрила сумку й дістала звідти конверт, пожовклий по краях, із нерівно написаним ім’ям.
— Він писав це в лікарні. Останні три тижні. Просив, щоб я віддала тобі в руки, і щоб ти прочитав при мені. Не вдома, не потім, а відразу.
— Що там, — хрипко спитав Степан.
— Не знаю. Він не казав. Тільки плакав, коли писав.
Степан узяв конверт, роздер його і став читати. Галина стояла поруч, дивилася на вираз його обличчя і вже відчувала, що нічого доброго там немає. Губи його затремтіли, рука з аркушем опустилася.
— Що там, Степане, — тихо спитала вона.
Він мовчав.
— Читай вголос, — сказала Мар’яна. — Я вже знаю, що там. Я здогадувалася двадцять років, тільки не наважувалася спитати.
Степан підняв аркуш і прочитав, спотикаючись на кожному реченні:
— Степане, прости мене. Ти двадцять років думав, що я спалив твій сарай, а я ніколи не казав тобі правди, бо мав на це причину. Того вечора я справді курив біля твоїх дверей. Але підпалив не я. Мій син Тарас, йому було п’ятнадцять років, підкрався ззаду, хотів налякати тебе петардою. Петарда залетіла в сіно. Він прибіг до мене в сльозах. Я сказав йому мовчати і взяв провину на себе.
Мар’яна заплющила очі.
— Ось воно що, — прошепотіла вона. — Я так і знала.
З телефону, який лежав на столі, долинув придушений зойк.
— Ірино, ти ще тут, — здивовано сказала Галина.
— Я тут, мамо. Я все чую.
— Доню, ми потім…
— Ні, мамо, зараз. Мар’яно Петрівно, це правда.
— Не знаю, дитино. Але схоже на те.
— Тарас мені ніколи нічого не казав. Ми одинадцять років разом. Він знав, що мій батько не їздить до нас. Він знав, чому. І мовчав.
— Йому було страшно, — тихо мовила Мар’яна. — Він був дитиною.
— Він був п’ятнадцятирічним хлопцем, а тепер йому сорок, — різко відповіла Ірина. — Двадцять п’ять років він міг сказати хоч слово.
— Ти не знаєш, як це буває, доню.
— Не знаю, Мар’яно Петрівно. Але я знаю, що мій батько двадцять років ніс на собі несправедливе звинувачення, а мій чоловік мовчки дивився на це.
Степан тяжко опустився на стілець і закрив очима обличчя долонями.
— Двадцять років, — вимовив він. — Я ж його кликав на кожне свято. Спочатку кликав, а потім перестав. Він так жодного разу і не прийшов.
— Бо ти його ображав, — сказала Галина. — Ти мені сам розповідав, які слова йому казав.
— Не говори мені цього, Галю.
— А що мені говорити. Ти все життя був упертий. Тобі сказали раз, що винен Микола, і ти вирішив, що так і є. Ніхто не перевіряв, ніхто не питав.
— А ти де була, — раптом різко кинув Степан. — Чому ти не питала. Ти ж усе знала, що ми посварилися.
— Бо я боялася тебе, Степане.
Настала мертва тиша. Навіть годинник на стіні тікав тихо, неначе боявся порушити цей момент.
— Мене, — повільно повторив він.
— Тебе. Ти тоді був такий, що я не наважувалася й слова сказати. Ти ходив по хаті, як грозова хмара. Я мовчала, а потім уже було пізно щось змінювати.
— Галю.
— Не треба, Степане. Тепер усе ясно.
Мар’яна тихо підвелася.
— Я піду, діти. Я свою справу зробила. Вибачте, якщо обтяжила.
— Сядьте, — несподівано сказала Галина. — Сядьте, Мар’яно Петрівно. Я зараз.
Вона вийшла на кухню, і за хвилину там задзвеніли чашки, зашипів чайник, запахло кавою. Степан і Мар’яна мовчки сиділи у кімнаті, не дивлячись одне на одного. З телефону долинало важке дихання Ірини.
Галина повернулася з тацею й поставила на стіл три чашки, потім четверту, меншу.
— Це для Ірини, — сказала вона, — хоч вона й далеко. Просто щоб було.
Вона налила каву, першу чашку подала Мар’яні.
— Ось, свахо. Кава. Така, як треба. Гаряча.
Мар’яна взяла чашку обома руками, довго дивилася на пару, що здіймалася.
— Галю, ти мене пробач, що вчора не підійшла.
— І ти мене пробач. Я думала тільки про себе.
— У горі всі думають тільки про себе.
— Ні, — тихо заперечила Галина. — Не всі. Ти он прийшла сюди, у місто, на ніч, з хворими ногами, щоб віддати листа. А я скаржилася на борщ.
— Борщ справді був холодний, — несподівано усміхнулася Мар’яна. — Одарка його ще в обід наварила, а нагріти забули.
— Одарка, — засміялася Галина крізь сльози. — Я так і знала, що то її борщ.
Степан тим часом підвівся, підійшов до вікна і довго дивився на темне подвір’я.
— Ірино, — сказав він, не обертаючись. — Ти ще на зв’язку.
— Так, тату.
— Скажи Тарасові, щоб приїхав. Не завтра. Не післязавтра. Сьогодні. Нехай сідає в машину й їде.
— Тату, він не зможе вночі.
— Зможе. Скажи йому, що я чекатиму. Не з докором. Просто чекатиму.
— Він боятиметься.
— Нехай боїться. Двадцять п’ять років боявся, ще одну ніч витримає.
— Степане, — тихо промовила Мар’яна. — Не будь з ним суворим. Він і так усе життя носить це в собі.
— Я не буду суворим, свахо. Я просто хочу подивитися йому в очі.
Він обернувся. Обличчя його було мокре.
— Я не знаю, що йому сказати. Я не знаю, чи зможу простити. Але я хочу, щоб він приїхав і почув те, що мав почути двадцять років тому.
— Що саме, — спитала Галина.
— Що я, дурень, не слухав його батька, коли той стояв переді мною мовчки. Що Микола міг сказати правду, але вибрав мовчати заради сина. І що я мав би це зрозуміти.
— Ти не міг знати.
— Міг. Якби не був такий упертий. Він же дивився мені в очі, Галю, і не виправдовувався. Хіба чоловік, який винен, так дивиться.
Ніхто не відповів.
Мар’яна поставила чашку на стіл, щось довго шукала в сумці й нарешті витягла другий, маленький конверт.
— Є ще одне, — сказала вона. — Микола просив віддати це Тарасові. Але тепер я думаю, що краще нехай це прочитає при всіх.
— Що там, — запитала Галина.
— Не знаю. Але вдома я вже тричі збиралася його відкрити й тричі не наважилася.
Степан підійшов, узяв конверт і поклав на стіл посередині, між чашками.
— Нехай лежить, — сказав він. — Дочекаємось Тараса.
— А якщо він не приїде, — тихо спитала Ірина.
— Приїде, — відповіла Мар’яна. — Я його мати. Я знаю свого сина. Він давно чекає, коли хтось покличе його назад.
За вікном заморосив дрібний дощ. Галина підлила всім кави, і вони сіли навколо столу: чоловік, дружина і сваха, яких двадцять років розділяла чужа мовчанка. Телефон усе ще лежав увімкнений, і крізь нього було чути, як далеко, в іншому місті, Ірина тихо плаче й гарячково збирає речі.
— Знаєш, Степане, — промовила Галина, дивлячись у чашку, — а кава сьогодні вийшла добра.
— Добра, — погодився він. — Навіть краща, ніж у них на поминках.
Мар’яна усміхнулася вперше за ці дні й додала:
— У них її взагалі не було, Степане. Я забула купити.
І вони всі разом засміялися тихим, втомленим сміхом людей, які нарешті перестали мовчати.
Віра Лісова