Якось, навесні, коли навіть птахи ще солодко спали, жінка з розбитим серцем прокинулася від відчуття холоду. Вона закуталася глибше в ковдру, потім встала і перевірила вікно – ні, температура в кімнаті не повинна була суттєво змінитись! І дивно, що від цього холоду її не трясло, ні. Їй було загалом комфортно, просто не звично. А коли жінка підійшла до дзеркала над раковиною, щоб вмитися, вона побачила, що перетворилася на вовчицю.
Як же так? Ще вчора вона була схожа на побитого пса, вила, скавуліла, лежала, згорнувшись калачиком біля дверей, здригалась від звуку чужих чобіт, що підіймалися сходами… Дивилася з надією в нічне небо, а з відданих, добрих, собачих очей текли людські сльози… Ще вчора вона лизала б руки своєму господарю, якби він раптом вирішив повернутися і погладити її. Ще вчора вона готова була бігти за ним, стираючи слабкі лапи в кров… Ще вчора вона розмірковувала над питанням усього свого життя: «Чому ти мене не любиш?». Ще вчора…
А сьогодні думок немає. Немає почуттів. Немов вигоріло все всередині, як ліс чи поле. Раніше ось цвіло, росло, тяглося до сонця, і птахи співали… А тепер пусто.
Жінка зварила собі каву, яка виявилася чомусь без смаку та без запаху, і поїхала на роботу. Тротуари були порожніми, заторів на дорогах ще не було, жінка приїхала до свого офісу раніше за всіх. І насамперед знову зазирнула в дзеркало, що висить біля входу… Ні, нічого не змінилося, вона, як і раніше, була вовчицею.
І тоді жінка зрозуміла, що відтепер вона буде такою.
Вовчиця, по суті, той самий собака. Тільки більш вибіркова зблизька. Вовчиця не махає хвостом і не їсть із рук. Вовчиця не служить людині. Вона полює і захищається. Захищає себе та своїх. Вовчиця так само віддана, як і собака. Тільки свою відданість вона несе з почуттям гідності. Корольовської. Вовчиця немов вибирає — бути відданою. І якщо партнер її зрадить … Вона звичайно теж, повиє трохи під місяцем від болю, поплаче, і житиме далі, своїм життям, життям своїх вовченят, життям своєї зграї … Можливо, зі шрамами на душі, яких ніхто не побачить.
Жінка з розбитим серцем даремно хвилювалася, що той холод і порожнеча, з якими вона прокинулася тоді, весняним ранком, залишаться з нею назавжди. До середини весни вона раптом відчула на своїх щоках тепло сонячного світла, а в старому парку раптом виразно, яскраво, пробився запах свіжозвареної кави. Тротуари міста знову стали людними. На дорогах з’явилися затори, водії так само шипіли один на одного, хтось тихо, про себе, хтось — висунувшись із віконця. Жінка з розбитим серцем, повільно та обережно, щоб не втратити жодного шматочка, знову зібрала його. І склеїла. Посмішками друзів, дитячим сміхом, своїми маленькими перемогами, поїздками до нових міст, островів, країн… Їй було зовсім неважливо куди їхати. Адже головне — нові картинки! Нові запахи, уподобання, обличчя, посмішки, сльози… І попутний вітер в обличчя. Щоб знову відчути життя, і промовити собі: “Я є. Я живу. Я дихаю. Прямо зараз, у цей момент. Прямо тут”.
Жінка, з колись розбитим серцем, знову почала радіти. Енергія, паралізована болем, раптом попросилася на волю, і жінка дала їй вихід. Потужним потоком вона полилася у світ. У жінки з’явилися нові плани, нові проекти, їй знову хотілося прокидатися вранці. Вона почала знову звертати увагу на чоловіків. Відповідати на компліменти посмішкою. Все стало майже як і раніше. Ось тільки махати хвостом у неї тепер не виходило … Можливо, це від почуття власної гідності?
Автор: Вікторія Сандо
