От би усі вчителі розмовляли «ДУ-ШЕВ-НО». Адже недарма кажуть, що любов до предмета починається з любові до вчителя.
Батьківські збори починалися як завжди: «Стежте, щоб у дівчаток волосся було зібране в хвіст», «Наш ліцей потрапив у ТОП-10, і ми повинні відповідати…»
Але тут несподіваним сонцем у похмурий день з’явилася літня вчителька математики. Підручник алгебри в її руках був обгорнутий у яскравого рудого собаку, а геометрія — у персикового кота.
— Дорогі батьки, — сказала вона. — Я дуже хочу навчити ваших дітей математиці, але без вашої допомоги не обійтися. Діти повинні приходити до мене ситі, виспані і в хорошому настрої, інакше мені не буде з ким крокувати в науку.
Батьки перестали позіхати.
— Ось, наприклад, Дмитро Сергійович,— продовжувала ця чудова жінка,— списав з інтернету рішення завдання, яке я не задавала. Я кажу йому: ви мене дуже засмутили. Невже ви вважаєте, що ваш учитель з Країни Лопухів? Будьте ласкаві, до наступного уроку здати мені цю роботу. Він здав.
Я і вам хочу сказати. Якщо сьогодні дитина вас засмутила, не треба її за це сварити. Інакше наступного дня він прийде до мене без настрою. Говоріть із ним ДУ-ШЕВ-НО.
Тато Дмитра Сергійовича несміливо запитав:
— Скажіть, а слово «сумно…» у зошиті — це означає двійка?
— Сумно, це означає сумно. Але це тільки сьогодні. Завтра все може бути радісно.
— Знаєте, — сказала чиясь зворушена мама, — у мого сина двійка з геометрії, але він вас обожнює.
Батьки закивали, а я дістала носовичка.
Якби всі вчителі були такі, я ходила б на кожне зібрання.
Завтра спечу для неї торт.
