– Відчепись від мене! Я одружуватися з тобою не обіцяв! І взагалі я уявлення не маю чия це дитина. А може не моя зовсім? Тому, гуляй ти вальсом, а я, мабуть, поїду собі. – так говорив Віктор, який був у відрядженні Валентині.
А вона стояла і не могла повірити ні вухам, ні очам своїм .. Чи це Віктор, який в коханні їй зізнавався і носив на руках?
Чи той цей Вітюша, який називав її Валюшенькою та обіцяв манни небесні? Перед нею стояв трохи розгублений, а тому сердитий, чужий чоловік…
Поплакала Валюшенька з тиждень, помахавши Вітюше назавжди ручкою, але через вік – було їй тридцять п’ять вже, своєї непоказності, а значить малої ймовірності знайти щастя жіноче, вирішила залишити дитину.
З’явилася у Валі в належний термін криклива дівчинка. Назвала Маша.
Дівчинка росла спокійною, безпроблемною і не доставляла своїй матері ніяких клопотів. Наче знала, що хоч кричи, хоч не кричи, а нічого не доб’єшся.
Валя непогано ставилася до доньки, але видно було, що справжньої материнської любові у неї не було – начебто і годує, одягає та іграшки купує. Але щоб зайвий раз дитину обійняти, приголубити, погуляти з нею – ні.
Цього не було. Маленька Машенька часто тягла руки до матері, але та усунула її. То вона зайнята, то багато справ, то втомилася, то голова болить. Так і не прокинувся в неї інстинкт.
Коли Маші було сім років сталося небачене діло – Валя познайомилася з чоловіком. Мало того, додому його до себе притягла!
Все селище про це пліткувало! Яка Валька баба легковажна. Чоловік то несерйозний, немісцевий, роботи постійної немає, живе незрозуміло де! Може зовсім шахрай…
От справи які!
Валя в місцевому магазині працювала, а він у них підрядився машини з товаром розвантажувати. На цьому професійному ґрунті у них роман і закрутився.
А незабаром Валя нареченого новоявленого до себе жити покликала. Всі сусіди засуджували жінку – притягла додому когось!
Про доньку б маленьку подумала, балакали сусіди. Ще й мовчун, слово з нього не витягнеш. Значить приховує щось. А Валя не слухала нікого.
Мабуть, розуміла, що це її останній шанс жіноче щастя своє отримати…
Але незабаром думка сусідів змінилася на рахунок цього небалакучого, на перший погляд, мужика. Будинок Валентини без чоловічих рук занепав і вимагав ремонту – Ігор, так звали мужика, спочатку ґанок підправив, потім залатав дах, паркан повалений підняв.
Щодня він щось ремонтував і будинок гарнішав на очах. Побачивши, що в чоловіка руки звідки треба ростуть, люди почали звертатися за допомогою, а він казав:
– Якщо ти старий чи бідний зовсім і так тобі допоможу. А якщо ні, то грошей плати або продуктами.
З одних брав грошима, з інших консервацією, м’ясом, яйцями, молоком. У Валі то город був, а корови не було – куди без мужика. Тому раніше вона Машеньку не часто балувала сметаною, та молочком.
А тепер у холодильнику стали й вершки водитися, і молочко домашнє, та масло.
Словом, у чоловіка Ігоря руки були золоті. Як то кажуть – і швець, і жнець і на дуді гравець. І Валюшка, яка ніколи красунею не була, змінилася з ним – прям світилася вся, пом’якшилася начебто. До Машеньки лагідніше навіть стала. Усміхається, а в неї, виявляється, ямочки на щоках. От як…
А Маша росла собі, до школи вже ходила. Одного разу сиділа вона на ґанку, та спостерігала, як дядько Ігор працює, а в його руках все горить.
А потім пішла до подружки до сусіднього будинку. А прийшла тільки надвечір, загулялася. Відчинивши хвіртку, дівчинка остовпіла …
Посеред двору стояла … гойдалка! Вона трохи гойдалася від подиху вітерця і так і манила до себе, так і звала…
– Це мені?! Дядько Ігор! Це ви зробили мені? Гойдалку?!! – Не вірила своїм очам Маша.
– Тобі, Машунь, звичайно тобі! Приймай роботу! – радісно засміявся зазвичай нелюдимий дядько Ігор.
І Маша сіла на сидіння і розкочувалася сильно туди – сюди, а вітер свистів у неї у вухах і щасливішої дівчинки не було на всьому білому світі.
Валя йшла рано на роботу, тому куховарство на себе теж узяв дядько Ігор. Він готував сніданок, обід. А які він пік пироги, а запіканки!
Це саме він навчив Машу смачно готувати, та столи накривати. Стільки талантів виявилося в цій нелюдимій, мовчазній людині…
Коли настала зима і день став коротким, дядько Ігор проводжав і зустрічав Машу зі школи. Він ніс її портфель і розповідав їй історії зі свого життя.
Розповідав, як доглядав тяжко хвору матір, продав свою квартиру, щоб допомогти їй. І як рідний брат вигнав його з батьківського будинку обманним шляхом.
Він навчив її ловити рибу. Влітку, на зорі, вони ходили вдвох на річку і сиділи тихенько, чекаючи на клювання. Так він навчив її терпінню.
А в середині літа дядько Ігор купив їй перший дитячий велосипед і вчив кататися на ньому. Він мазав їй коліна зеленкою, коли вона розбивала їх вщент, падаючи.
– Ігорю, вб’ється ж дівчина. – бурчала мати.
– Не вб’ється. Вона повинна вчитися падати та підійматися знову. – Відповів він їй твердо.
А одного разу на новий рік він подарував їй справжні дитячі ковзани. Увечері вони сіли за святковий стіл, який накрив дядько Ігор за допомогою Маші.
Вони дочекалися бою курантів, вітали один одного, сміялися і цокалися келихами. Усім було смачно та весело. А вранці Валя та Ігор прокинулися від пронизливого Машиного крику і вереску.
– Ковзани! Ура! У мене є справжні ковзани! Білі та нові! Дякую, дякую!!! – кричала Маша, виявивши під ялинкою шикарний подарунок. Дівчинка притискала їхні до грудей і по обличчю її текли сльози щастя.
А потім вони з дядьком Ігорем пішли на замерзлу річку і він довго розчищав сніг з льоду, а вона йому допомагала. Потім вчив її кататися.
Вона падала, але він терпляче вів її за руку, доки вона не навчилася стояти на ногах міцно. А потім спромоглася проїхати по-справжньому і жодного разу не впала.
Маша тріумфувала і верещала від щастя. А коли вони вже йшли з річки, кинулася йому на шию:
– Дякую тобі за все! Дякую, тату…
Тепер плакав Ігор. Від радості. Він крадькома скидав скупі чоловічі сльози, щоб не побачила Маша, але вони котилися самі по собі та відразу замерзали на морозному повітрі дрібними крижинками.
Потім Маша виросла. поїхала вчитися до міста. І вона мала дуже багато складнощів у житті. Як, мабуть, і у всіх. Але він був поруч завжди.
Він був на її випускному. Він возив їй у місто сумки з продуктами, щоб, не дай Боже, його донечка, його Машенька не голодувала.
Він вів її під вінець, коли Маша виходила заміж. Разом з її чоловіком він стояв під вікнами пологового будинку, чекаючи на новини. Він няньчив своїх онуків і любив їх так, як не люблять іноді рідних.
А потім він пішов, як колись підемо ми всі. На прощанні Маша разом з матір’ю стояла в глибокій скорботі та кинувши жменю землі, зітхнувши важко, сказала:
– Прощавай, татко … Ти був кращим батьком у світі. Я завжди буду тебе пам’ятати…
І він залишився в її серці назавжди. Не як дядько Ігор, не як вітчим, а як БАТЬКО… Адже батько іноді не той, хто народив, а хто виховав, хто розділив біль і радість. Хто був поруч…
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
