— Мамо, скільки можна лізти в моє життя? Ти наче наглядачка! — шістнадцятирічний Богдан грюкнув дверцятами шафи й сердито подивився на матір.
Ірина розгубилася. Вона давно звикла до різкості молодшого сина, але кожного разу його слова ранили її так, ніби вона чула їх уперше.
— Богданчику, я ж нічого поганого не сказала. Просто запитала, з ким ти гуляв.
— А я маю перед тобою звітувати? Мені вже не п’ять років!
— Так, тобі шістнадцять, але поводишся, як малий. Учитися не хочеш, підробляти теж, зате гроші просиш постійно.
— А ти тільки й умієш, що дорікати! Від батька я ніколи такого не чув!
Ірина зблідла.
— І де твій батько? Коли ти бачив його востаннє? Як часто він цікавиться твоїм життям? Може, хоч гроші таємно надсилає чи хоча б телефонує, щоб дізнатися, як у тебе справи?
— Замовкни! — вигукнув син. — Тато хоч не виносить мені мозок! — Богдан схопив рюкзак і поспіхом почав складати речі.
— Ти куди зібрався? — стривожилася Ірина.
— До бабусі. Вона давно мене кликала.
— Богданчику, не вигадуй! Ти ж знаєш її характер.
— Бабуся хоч і грубувата, але мене любить. На відміну від тебе!
Ірина насупилася.
— Твоя бабуся любить тільки себе і свого дорогого сина! Хіба ти забув, як вона тішилася, коли батько пішов? Я не хочу, щоб ти до неї їхав!
Богдан глянув на матір так неприязно, що в неї перехопило подих.
— Або ти відпускаєш мене до бабусі, або я втечу з дому. І тоді ти мене більше не побачиш!
Ірині так хотілося зупинити сина, пояснити, що він помиляється, але вона промовчала. Як переконати людину, яка не хоче тебе слухати?
— Добре, — тихо сказала мати. — Іди. Тільки пам’ятай: що б не сталося, я завжди на тебе чекатиму.
Богдан вийшов, голосно грюкнувши дверима, а Ірина опустилася на ліжко й гірко заплакала.
Колись у неї була звичайна родина. Ірина вірила, що проживе з чоловіком до старості, а дорослі діти приїжджатимуть до них у гості на вихідні.
Та все склалося інакше. П’ять років тому чоловік пішов до молодої колеги, заявивши, що зустрів справжнє кохання. Ні допомоги, ні аліментів, ні навіть випадкових дзвінків від нього більше не було.
Зате його мати, Ганна Семенівна, завжди знаходила виправдання улюбленому синові.
— Чоловік має право на щастя, Ірино. Не змогла втримати його — тепер не скаржся, — повчала вона колишню невістку.
Ірина не сперечалася. Їй було не до того. Треба було ростити дітей, платити за квартиру й починати життя заново.
Старший син Максим тоді навчався в університеті на першому курсі. Бачачи материні сльози, він обіцяв:
— Мамо, я тебе ніколи не покину. Ти завжди будеш для мене на першому місці.
Богдан на той час був ще дитиною, але з роками ставав усе різкішим і сприймав материні зауваження як спробу обмежити його свободу.
Ірина сподівалася, що, подорослішавши, він зрозуміє, як їй було важко. Але Богдан дедалі більше віддалявся, а тепер узагалі пішов із дому.
Максим теж став рідше ділитися з матір’ю своїми планами. А нещодавно взагалі повідомив, що збирається одружитися.
— Мамо, я закохався. Ми з Марією хочемо побратися.
— Нічого собі новина! І коли ти нас познайомиш?
— Скоро. Вона чудова, із гарної сім’ї. Її батько має кілька магазинів, у них великий будинок за містом.
— Це добре, синку, але головне, щоб ви любили одне одного і були щасливі.
— Для мене це теж головне, мамо, — усміхнувся Максим.
За кілька днів Ірина познайомилася з майбутньою невісткою. Марія була гарною, але пихатою.
Окинувши майбутню свекруху оцінювальним поглядом, вона відразу почала розповідати про весілля.
— Ми вирішили влаштувати святкування в заміському комплексі. Там чудова зала, а фото вийдуть просто неймовірні!
— А скільки все це коштуватиме? — обережно запитала Ірина.
— Не хвилюйтеся. Мій батько за все заплатить, — гордо відповіла Марія.
Ірині було неприємно це чути, але, помітивши напружений погляд сина, вона промовчала. За два тижні до весілля Максим приїхав до матері й повідомив:
— Мамо, Марія хоче скоротити кількість гостей на весіллі.
— Кого? — здивувалася Ірина.
— Наших родичів. Усе-таки свято оплачують її батьки. То їм і вирішувати, хто там буде.
— Але ж у нас і так родина невелика! Тітка Оксана, дядько Петро, двоюрідні брати. Вони знають тебе з дитинства!
— Розумію. Але батько Марії проти їхньої присутності. Він запросив на весілля ділових партнерів і впливових знайомих. Для мене такі знайомства теж корисні.
— Ти серйозно? Тітка няньчила тебе, коли я працювала, а дядько Петро допомагав нам, коли твій батько нас кинув. Вони нам не чужі!
— Я знаю, мамо. Але Марія з батьком вважають, що наші рідні виглядатимуть на святі недоречно. Я не хочу сваритися з ними перед весіллям.
Ірина хотіла заперечити, але не наважилася. Молодший син уже поїхав жити до бабусі, і тепер вона боялася втратити ще й старшого.
Весілля Максима та Марії пройшло розкішно. Але все свято Ірина просиділа серед незнайомих людей і терпіла їхні зарозумілі розмови заради улюбленого сина.
Та після урочистостей Максим усе ж почав віддалятися від неї. Спершу він перестав приїжджати, потім рідше телефонував, а згодом не відповідав навіть на повідомлення.
Нарешті Ірині вдалося додзвонитися до нього.
— Сину, що відбувається? Я тебе чимось образила? Чому ти перестав зі мною спілкуватися?
— Мамо, я зайнятий. Та й взагалі, мені потрібно трохи свободи.
— Хіба я її в тебе забираю?
— Марія вважає, що ти надто нав’язлива. Не втручайся в наше життя!
— Як я можу втручатися?! Я місяцями вас не бачу!
— От і не треба нічого міняти. Давай поки не будемо спілкуватися.
Ірина розгубилася.
— Максиме, я ж твоя мати. Чому ми не повинні спілкуватися?
— Тому що в мене тепер своя родина, — холодно відповів син і поклав слухавку.
Більше Максим не телефонував.
Так Ірина залишилася сама. Чоловік її покинув, молодший син поїхав жити до бабусі по батьковій лінії, а старший віддалився, прислухаючись до дружини.
Ірина ніяк не могла збагнути, коли втратила все, що їй було дороге.
І все ж щоранку вона вставала, йшла на роботу, а ввечері дивилася на телефон, сподіваючись почути рідні голоси синів.
Богдан прожив у бабусі майже вісім місяців. Спочатку Ганна Семенівна була турботливою.
Вона готувала його улюблені страви й дозволяла те, що забороняла мати. Майже щодня бабуся лаяла колишню невістку.
— Твоя мати завжди була важкою людиною. Твоєму батькові з нею було несолодко. Не дивно, що він пішов.
Богдан слухав, кивав і переконувався, що правильно вчинив, коли вирішив піти з дому. Але невдовзі бабуся зажадала, щоб він знайшов роботу.
— Ти живеш у моїй хаті, їси мою їжу. Час ділити наші витрати.
Богдан неохоче погодився. Він почав підробляти, але грошей на продукти катастрофічно не вистачало. Тоді Ганна Семенівна почала ховати від нього їжу.
— Бабусю, а мені що їсти? — якось не витримав онук.
— Не знаю. Ти молодий, от і вирішуй цю проблему.
Богдан почав замислюватися, чому людина, яка звинувачувала його матір у безсердечності, сама виявилася такою жорстокою.
А одного разу він випадково почув, як бабуся розмовляла телефоном із подругою:
— Я думала, мені хоч якісь виплати належать, коли він у мене живе. А виявилося, нічого! Тільки годуй його та утримуй. Краще б його мати й далі з ним мучилася.
Богдан злякався. Виходило, що бабусі потрібен був не він, а якісь міфічні виплати. Того ж дня хлопець зібрав речі й подався додому.
Побачивши сина на порозі, Ірина розплакалася від щастя.
— Богданчику! Ти повернувся! — Вона міцно обійняла його.
— Мамо, пробач мені, — опустивши голову, промовив син.
— Не треба, не вибачайся. Головне, що ти вдома.
Ірина не стала йому дорікати. Повернення Богдана її надихнуло, але тривога за Максима нікуди не зникла. Старший син, як і раніше, мовчав.
Минуло ще пів року. Якось у вихідний день у двері подзвонили. Ірина відчинила й побачила на порозі Максима — розгубленого і зовсім не схожого на себе.
— Максиме, що сталося? — стривожено спитала мати.
— Я розлучаюся з Марією, — відвівши погляд, відповів він.
Ірина мовчки впустила сина, розігріла йому обід і сіла поруч, не ставлячи зайвих запитань. Поступово Максим розповів, як жив увесь цей час. Виявляється, дружина щодня його контролювала.
Вона перевіряла його витрати, вирішувала, з ким йому спілкуватися, куди ходити й кого запрошувати до будинку.
Будь-яка незгода з боку чоловіка закінчувалася гучним скандалом.
— Але найстрашніше було навіть не це, — гірко всміхнувся чоловік.
— А що? — спитала Ірина.
— Поруч із нею я перестав бути собою. Увесь час боявся її невдоволення, намагався заслужити схвалення, ніби був не чоловіком, а підлеглим, — син винувато глянув на матір.
— Але найбільше я шкодую про те, як учинив із тобою. Дозволив Марії переконати себе, що ти нам заважаєш. Пробач мені, мамо…
Ірина усміхнулася. Вона не тримала на сина зла, бо йому теж довелося нелегко.
— Я дуже сумувала за тобою, — відповіла вона й обійняла Максима.
Того вечора за кухонним столом уперше за довгі місяці сиділи обоє синів. Ірина дивилася на них і не вірила, що ще нещодавно боялася більше ніколи їх не побачити. Але тепер вони знову були вдома.
Мати розуміла, що рано чи пізно Богдан і Максим знову підуть, але вже не боялася цього. Материнська любов не повинна ставати ланцюгом, який утримує дітей поруч.
Ірині не потрібно було, щоб сини звітували за кожен свій крок. Їй просто хотілося знати, що в їхньому житті, як і раніше, є місце для неї.
І колись вони зателефонують не з обов’язку, а тому, що захочуть почути її голос…