Галина летіла до села так швидко, як тільки дозволяли правила, і дуже боялася не встигнути. Зранку їй подзвонила тітка Олена, сусідка бабусі, й сказала, що бабусі зовсім зле.
Галя загальмувала біля хвіртки й важко зітхнула. Заходити до хати було страшно: а якщо вже все, а якщо вона запізнилася?
Думати про найгірше не хотілося, але здоровий глузд підказував, що її улюбленій бабусі вже давно за вісімдесят. Та ще й гіпертонія, і астма, і артрити-артрози всякі, а серце час від часу теж пустує…
Хто його знає, скільки в неї цих болячок, і хто знає, скільки всього могло статися.
Олена вискочила на ґанок. Галя намагалася по її обличчю зрозуміти, наскільки все серйозно, вийшла з машини й привіталася.
— Ой, дякувати Богу, ти приїхала. Я ще зранку лікаря викликала, але в нашу глушину вони їздять рідко, так що…
— Як вона? — голос у Галі підозріло затремтів.
— Спить, — Олена взяла Галю під руку. — Ходімо, я тобі хоч чаю зроблю. Ти ж, мабуть, зірвалася й навіть не повечеряла.
Галя й не обідала, і не снідала, але казати про це турботливій сусідці не стала — все одно шматок би в горло не поліз. Поки тітка Олена поралась на кухні, Галя тихенько, стараючись не шуміти, зайшла до кімнати.
Бабуся лежала на ліжку й усміхнено дивилася на онучку.
— Ой, я тебе розбудила?
— Та я й не спала, заходь, Галочко, заходь!
— Як ти?
— Жити буду і, мабуть, ще довго! — засміялася бабуся. — Я взагалі ще ніколи так добре себе не почувала!
Галина всміхнулася й сіла поруч.
— Зранку ще відчула, що мені зле, таблеток напилася й Олену покликала, щоб вона тобі зателефонувала. Я вже думала, що мені кінець! Лежу, і не знаю, чи заснула, чи марити почала, а може, й померла ненадовго…
— Бачу перед собою яскраве світло, а в тому світлі стоїть чоловік у білому костюмі й дивиться в якусь книжку. А я ніби знаю, що в ній записане все моє життя.
Галя насупилася, але перебивати не стала.
— Він читає ту книжку, поглядає на мене, сторінки гортає, а мені чомусь так соромно стало, що я аж почервоніла.
— Що ж, Віро Семенівно, у рай вам дороги немає, це точно! — каже він, а я йому: — Знаю, грішна я… — кажу, а в мене перед очима всі мої гріхи промайнули, як кіно, тільки без звуку.
— А чоловік далі так задумливо: — Але й у пекло вас теж пустити не можу!
— А чому? Я ж багато добра зробила, так? — запитала я й не дихаю. Жодного хорошого вчинку, як на зло, згадати не можу. А той чоловік так суворо на мене глянув і каже:
— У пеклі місць немає, пекло переповнене. Тож вибачте, Віро Семенівно, доведеться вам ще якийсь час пожити на землі. Сподіваюся, що коли зустрінемося наступного разу, я зможу вас прийняти, а зараз, на жаль, ні!
— Потім він узяв мене ось так за голову долонями й поцілував у маківку. Я здригнулася, розплющила очі й бачу, що лежу вже у своїй кімнаті!
— І знаєш, Галочко, на душі так добре, ніби я заново народилася. Місця для мене в пеклі немає, уявляєш? Значить, ще поживу!
Бабуся засміялася так бадьоро й весело, як давно вже не сміялася. З вулиці долинув сигнал машини.
— Швидка, мабуть, таки дісталася! — тітка Олена вибігла на ґанок і невдовзі повернулася з лікарем.
Він довго й уважно оглядав бабусю: міряв тиск, двічі слухав, хмурився, потім витягнув стетоскоп із вух і невдоволено глянув на Галю:
— Я не зрозумів, навіщо ви нас викликали? Віра Семенівна абсолютно здорова — ні астми, ні гіпертонії, серце слухається добре й без жодної ехограми, артриту теж не бачу. Наче двадцятирічну дівчину оглянув.
— Навіть тиск у нормі! — лікар грюкнув валізкою й попрямував до дверей. — Даремно тільки їхали в таку далечінь!
— Але ж… — Галя хотіла заперечити, та бабуся смикнула її за рукав.
— Дякую, що приїхали, лікарю! — бадьоро сказала Віра Семенівна й підморгнула онучці. — Це все тому, що в пеклі сьогодні місць немає…
Щоб не переживати таке, відвідуйте своїх рідних частіше, особливо тих, хто живе сам, — не соромтеся…