Мені 34 і нещодавно народила первістка, сина Дмитрика. Для нас це з чоловіком довгождана та бажана дитина, бо ми 12 років намагалися стати батьками. Зізнаюся, що глибоко в душі так заздрила молодим матусям, коли бачила, як вони гуляють з колясками по вулиці, як купують дитячі суміші в магазині. Інколи навіть плакала з відчаю.
З Антоном ми разом вчилися у школі, тільки він на рік старший. У 21 одружилися, придбали квартиру, а вже згодом думали про малюка. Що ми тільки не перепробували – голкотерапія, пили різні настоянки та “цілющі” трави, об’їздили всіх знахарів по Івано-франківській області. Але щоранку та щовечора я старанно молила Бога і Діву Марію, аби послали нам дитя.
Але моя мама та старший брат Роман дуже критично ставилися до такого.
– Доню, тобі вже не 18, а 34! Нащо та дитина! Ти ж розумієш, що вік не той?…
– Та, будеш старородкою. Твоя дитина буде соромитися літніх батьків! – реготав Роман.
Я їх не слухала та вперто з Антоном йшла до мети.
Але мова зараз не про мою вагітність, а про декрет. Та маму, як би сумно це не звучало.
Моя мама вже у такому досить поважному віці. І почалися проблеми з серцем. Ще влітку зробили їй операцію в Києві, повезли до найкращих спеціалістів. Нам з чоловіком особисто не було шкода ні копійки на її лікування. А от Роман тільки оплатив матері в один бік потяг, аби вона до Києва дісталася.
Тому мама час від часу показує “коники”. 22.30, я готую чоловікові вечерю, дитинка спить. І тут дзвінок:
– Доню, помираю! Ох, так серце болить, вже задихаюся!
– Мамо, негайно викликай швидку. Ми зараз приїдемо до тебе
Я в халаті з дитиною на руках вибігаю, поспіхом сідаємо в машину, проїжджаємо навіть на червоний світлофор (мама живе в іншому кінці Львова). Підіймаємося до квартири, відчиняємо двері – а вона на ліжку лежить та газетою дмухає собі.
– Мамо, а ти чому швидку не викликала?
– Та я щось цей…. Та мене попустило.
Поміряла мамі тиск, глянула, чи всі таблетки в екстерному випадку є вдома та поїхала геть.
Але через декілька днів ситуація повторилася. Знову мамі погано та знову телефонує до мене. Хоча брат Роман жив в сусідньому районі, можна і пішки за 5 хвилин дійти.
– Доню, щось мене таке серце коле. Ой, боюся, що на ранок геть погано стане і на той світ попаду.
– Мамо, а чого ти до Ромка не дзвониш?
– А нащо його турбувати? Ромчикові завтра на роботу, а ти і так в декреті.
– Я то в декреті. Але мій чоловік також працює. І я сама не можу до тебе приїхати.
– То що рідній матері на старості років і склянки води не подаси?!
Це вже триває місяць. Вже й у синочка режим збився, постійно капризує, не може вночі спати. А в мене через стрес помалу почало зникати молоко, от доводиться вже й суміші докуповувати. Антон “переїхав” у вітальню на дивані спати, аби на роботу прокидатися та працювати з силами.
Ще й мама телефонує так впритиск, що комендантська починається, ледь встигаємо додому приїхати.
І от позавчора мама знов зателефонувала. Я була на нервах, бо синочок всю ніч та день капризував, постійно плакав і носила його на руках. Ще не встигла їсти приготувати, вдома безлад повний, наче ураган пройшовся. Та ще на додачу світло вимкнули, бо проводили якісь технічні роботи.
– Доцю, в мене тиск скаче, серце так калатає…
– Мамо, то викликай швидку. Я ж не медик, чого до мене дзвониш?
– Ну а до кого ще?
– Якщо забула, то нагадаю – за 5 хвилин від твого будинку живе ще син. Роман називається.
– Я не можу Ромчика турбувати, йому завтра на роботу. А ти і так вдома з дитиною сидиш.
– Мам, декрет – то не відпустка. Я не можу кинути дитину і одразу до тебе прилетіти.
І тут мама сказала таке, від чого в мене все всередині стиснуло:
– А я тебе попереджала, що народжувати в такому пізньому віці погано. І здалася тобі та дитина скажи? Що не мала чим зайнятися?!
Тоді я просто кинула слухавку та заблокувала її номер телефону. Антона так само попросила зробити. Не розумію, чому мама це взагалі сказала, знаючи, як сильно ми хотіли дитинку?…
Не хочу її ні бачити, ні спілкуватися. Хай краще Роман її няньчить та їздить, як до малої дитини.
