Все своє життя я думала про всіх довкола, лише не про себе. В мене була старша сестра Віра. Жили з татом і бабусею. Мама померла, коли я мала була. Так от сестра моя поїхала в інше місто після школи. А я залишилась вдома. Не могла тата самого покинути. Він не впорався б.
З часом Віра заміж вийшла і двох дітей народила. Я ж ніяк собі пару не могла знайти. Постійно була зайнята. А тоді познайомилась з Віктором, закрутилось у нас все швидко, я завагітніла, а він втік. Батько заспокоював мене, що все добре буде і ми впораємось. Та через чотири роки в нього стався інсульт. Відтоді я наче двох дітей мала. А сестра й не думала мені допомагати. Вона завжди казала, що мені все це простіше, я ж чоловіка не маю. Та це було зовсім не так.
Роки минали. Я й хвилини на себе не могла знайти. Остаточно занедбала свій зовнішній вигляд. Та й, відверто скажу, бажання не було щось змінювати. А згодом просто звикла. А тоді син виріс, поїхав на навчання. Я залишилась з татом сама. Та раптом в нього стався повторний інсульт. На цей раз його паралізувало повністю. Я тоді подумала, що краще його б не стало. Адже надалі то вже було не життя.
Шість років мені довелось доглядати лежачого батька. Було неймовірно складно. Врешті небеса його забрали. І якоїсь миті я збагнула, що залишилась зовсім сама, а коли подивилась в дзеркало – побачила лише якусь стару жінку.
Якийсь час в мене була страшна депресія. Я дзвонила синові, та йому було байдуже. Зовсім не мав часу на мене. Тоді звернулась до сестри.
– Ти лиш на життя увесь час скаржишся! Раніше тобі було не добре, бо тато хворий. А зараз ти вже вільна, роби, що хочеш!
Мені так прикро це все було. Та я вирішила все ж робити хоч щось. Почала до церкви ходити. А там і зустріла Аркадія. Чудовий, добрий чоловік, вдівець. Ми стали щовечора спілкуватися. А тоді вирішили жити разом. Та спочатку це обурило сина.
– Що ти вигадуєш! Тобі 58 років! Подумай, що люди скажуть!
Я почала шукати підтримку в сестри. Та Віра змовилась з моїм сином.
– І не думай його в наш дім приводити!
– Як це наш дім?
– А так. Тато помер. Ми маємо продати хату й гроші поділити. Моїм дітям вони не завадять. Та й твій син теж вважає, що це буде справедливо.
– То я роки тата доглядала, а ви гроші між собою поділите? Це справедливо?
В сльозах я розповіла все Аркадію. Та його реакція мене дуже здивувала.
– А залиш це все. Нехай роблять, що хочуть!
– Але де ми житимемо.
– Почнемо все з початку. В мене хата в селі. Впораємось! Бог їм суддя!
Можливо, Аркадій має рацію. Та мені страшенно неприємно, що найближчі люди хочуть так зі мною вчинити. От скажіть, що мені робити? Погодитись чи намагатись відстоювати свої права! Врешті я може просто не віддати синові свою частку і купити бодай якусь хатину.
