– Знаєш що? – Марина з такою силою стиснула пакет із подарунком.

– Щось не так? – Андрій навіть не підняв очей від ноутбука, де миготіли якісь графіки та цифри.

– Не так?! – пакет полетів на диван. – Твоя мати вчора заявилася в норковій шубі – подарунок від улюбленого синочка! А мені… – вона вихопила з пакета черпак, – Це?!

За вікном валив великий січневий сніг. Місто ще спало після новорічної ночі, тільки рідкісні машини обережно повзли засніженими вулицями…

– Марино…

– Ні, – вона різко підняла руку, – мовчи! Думаєш, я не бачу, як твоя мати тепер буде… – Марина скривилася, зображуючи манірний голос свекрухи, – “Ах, мій Андрійко такий турботливий! Шубку норкову подарував! А тобі що? Черпак?” – Вона зі злістю жбурнула предмет назад у пакет.

– Знаєш що? Я до Оленки. Просто зараз.

– У таку хуртовину?

– Та хоч в ураган! – Марина люто натягувала чоботи. – Бо якщо залишуся… – Вона не договорила, з гуркотом грюкнувши дверима.

Вітер жбурнув в обличчя жменю колючого снігу. Марина вперто нахилила голову й покрокувала вперед. До подруги було хвилин двадцять – якраз вистачить охолонути.

Телефон у кишені завібрував – Андрій. Марина роздратовано вимкнула звук. Досить із неї на сьогодні.

Оленка відчинила не відразу. На порозі стояла скуйовджена і пом’ята версія зазвичай бездоганної подруги – мабуть, новорічна ніч вдалася.

– Чого приперлася в таку погоду? – Оленка позіхнула, пропускаючи Марину у квартиру.

– Андрій…

– Що цього разу? – подруга звично полізла в шафку по чай і печиво. За десять років дружби вона вже знала – якщо Марина прибігла в таку погоду, без солодкого розмова не обійдеться.

– Черпак мені подарував! І каструлю! – Марина плюхнулася на кухонний диван. – А матері – норкову шубу!

– І все?

– А тобі мало?! – Марина стукнула кулаком по столу. – Уявляєш, як я тепер виглядатиму? Його мати вчора вже всім розтрезвонила про шубу. “Андрій подарував, такий турботливий син!” – вона знову скривилася, показуючи свекруху. – А сьогодні дізнається про мій подарунок. І почнеться…

– А може, там щось іще є? – Оленка задумливо помішувала чай. – У цій каструлі?

– Та що там може бути? – фиркнула Марина. – Інструкція із застосування”Кохана дружино, ось тобі натяк – більше часу проводь на кухні”?

– Ну, знаєш… – протягнула подруга. – Іноді не все так просто.

– Просто?! – Марина схопилася, заметушилася маленькою кухнею. – Куди вже простіше! Ми десять років одружені. Десять! І тут таке… Ні, я все розумію – у нього мати одна, треба піклуватися. Але шубу?! Ми ж ледве кінці з кінцями зводили після того, як він із роботи пішов!

Оленка мовчки простягнула подрузі чашку чаю і пачку серветок – по щоках Марини вже котилися сльози.

– Знаєш, що найприкріше? – Марина голосно висякалася. – Я ж справді раділа, коли він цей свій кулінарний блог завів. Думала – ну і нехай сидить удома, готує, знімає відео… Він же завжди цим захоплювався. А тепер що? Усі гроші – на шубу, а мені…

– Слухай, – перебила її Олена. – А скільки в нього зараз підписників?

– Та я вже місяці три не заглядала, – відмахнулася Марина. – Ніколи було – на роботі завал…

– Може, даремно?

– У сенсі?

– Ну, пам’ятаєш того хлопця з сусіднього будинку? Який теж починав із кулінарного блогу? Зараз у нього своя передача на телебаченні.

– До чого тут це? – Марина втомлено зітхнула. – Знаєш що? Піду я. Усе одно нічого не зміниш.

– У таку погоду? – сполошилася подруга. – Може, переночуєш?

– Не хочу. Удома хоч посуд поб’ю…

Зворотний шлях видався нескінченним. Вітер немов спеціально жбурляв в обличчя жмені колючого снігу, забирався під комір, вив у вухах, як голодний пес. Марина вперто йшла вперед, ковтаючи сльози.

У квартирі було темно і незвично тихо. Марина клацнула вимикачем – нікого. На кухонному столі застигла чашка чаю, ноутбук із відкритим вікном якогось сайту. Вона мигцем глянула на екран – якісь цифри, графіки, коментарі іноземною мовою.

– Ну й нехай! – вона демонстративно пройшла повз кинутий на дивані пакет із “подарунком”.

У спальні сиротливо блимала гірлянда, яку вони разом вішали перед Новим роком. Тоді Андрій був такий турботливий, уважний… Дістав звідкись її улюблені кульки з єдинорогами – ті самі, які вони купили в перший рік весілля. Марина тоді ще здивувалася – вона думала, що вони давно загубилися під час переїзду…

– Ні! – вона мотнула головою, відганяючи непрохані думки.

Телефон знову завібрував. Андрій. “Не відповідатиму! Не буду!”

Вона метушилася квартирою, як тигр у клітці. Увімкнула телевізор – вимкнула. Поставила чайник – забула про нього. Дістала улюблену книжку – відкинула вбік.
Погляд знову і знову повертався до пакета на дивані.

“А раптом Оленка має рацію? Раптом там щось є?” – зрадницька думка ніяк не бажала йти.- Ні вже! – сказала вона вголос. – Не дочекаєтеся!

У двері подзвонили. На порозі стояла сусідка, Віра Петрівна – місцева пліткарка і любителька потеревенити.

– Мариночко! З Новим роком! – защебетала вона. – А я тут бутерброди зробила, пригощайся! До речі, – вона понизила голос до змовницького шепоту, – а правда, що Андрій…

– Що? – насторожилася Марина.

– Ну… це… – сусідка зам’ялася. – У телевізор потрапив?

– Куди потрапив?

– Як куди? – щиро здивувалася Віра Петрівна. – На кулінарний канал! Я вчора випадково побачила, начебто він. Така передача цікава…

– Віро Петрівно, – втомлено перебила Марина, – ви щось плутаєте. Андрій просто блог веде. Для душі.

– Так? – сусідка явно засмутилася. – А я думала… Ну, якщо вже шубу таку дорогу…

– До побачення, Віро Петрівно! – Марина зачинила двері просто перед її носом.

“Ще й чутки пішли! Весь будинок уже, напевно, обговорює…”

Вона плюхнулася на диван. Пакет зрадницьки задзвенів.

“Ні! Не буду дивитися! Не буду!”

За вікном продовжувала вирувати завірюха. А Марина сиділа в темряві, обхопивши коліна руками, і намагалася зрозуміти – коли все пішло не так?

Рік тому вони зустрічали Новий рік удвох – грошей на ресторан не було. Андрій щойно пішов із роботи, заявивши, що більше не може сидіти в офісі. Вона тоді підтримала його, сказала – займися улюбленою справою. Він так загорівся цією ідеєю з кулінарним блогом…

У передпокої щось дзенькнуло. Потім клацнув замок.

“Повернувся…” – серце зрадницьки тьохнуло.

– Кохана, ти вдома? – голос Андрія звучав якось дивно. Схвильовано.

Вона промовчала, демонстративно втупившись у темне вікно.

– Увімкни телевізор, – у вітальню зайшла свекруха. Без тієї самої шуби. – двадцять четвертий канал.

– Ще чого! – огризнулася Марина. – Прийшли знущатися?

– Увімкни, – у голосі свекрухи прозвучали незнайомі нотки. – Думаєш, я б стала брати участь у чомусь… негідному?

Марина хмикнула, але пульт усе-таки взяла. На екрані з’явилася заставка популярного кулінарного шоу. І знайоме обличчя.

– Це ж… – вона поперхнулася.

– Твій чоловік, – кивнула свекруха. – Який “просто блог веде”.

На екрані Андрій упевнено командував цілою бригадою кухарів. Камера показала захоплені обличчя глядачів, довгу чергу на дегустацію…

– Це реклама. Програма вийде завтра, – Андрій присів на підлокітник її крісла. – Я хотів зробити сюрприз.

– Який… сюрприз?

– Пам’ятаєш той рецепт, який дістався тобі від бабусі? Вареники з сиром і секретним інгредієнтом?

– Який ти все вивідати намагався? – незважаючи на образу, Марина мимоволі посміхнулася. Андрій місяць ходив за нею по п’ятах, випитуючи рецепт.

– Я його трохи модифікував. Додав твої улюблені спеції. І знаєш що?

– Що?

– Цей рецепт виграв конкурс. Перший приз – контракт із кулінарним каналом і…

– І що? – Марина відчула, як серце починає битися швидше.

– Зазирни в каструлю.

– Знову ти зі своєю каструлею! – спалахнула вона. – Я не…

– Марино Сергіївно! – свекруха встала, уперши руки в боки. – От що за впертість? Десять років я мовчала, але зараз скажу. Ти іноді буваєш така… така…

– Яка?

– Уперта! Уся в мене! – несподівано розсміялася вона. – Думаєш, чому я з твоїм свекром сорок років живу? Тому що навчилася хоч іноді робити те, що просять! Зазирни ти в цю нещасну каструлю!

Марина здригнулася – вона ніколи не чула, щоб свекруха говорила таким тоном. Зазвичай м’яка й ввічлива Олена Павлівна зараз нагадувала генерала.

– Гаразд, – буркнула Марина, – давайте вашу каструлю.

Вона демонстративно повільно дістала її з пакета, перевернула… З коробки випав конверт. Звичайний білий конверт, підписаний знайомим розгонистим почерком: “Моїй найулюбленішій і найвпертішій дружині”.

– Можна я хоч це сама відкрию? – уїдливо поцікавилася вона. – Чи тут теж інструкція є?

Андрій мовчки кивнув. На екрані телевізора тим часом його екранна версія продовжувала щось захоплено пояснювати захопленій публіці.

У конверті лежали два квитки. В Італію.

“Гастрономічний тур традиційними сімейними ресторанами”, – свідчила яскрава брошура.

– Це… – вона замовкла, не знаючи, що сказати.

– Перший приз, – кивнув Андрій. – Точніше, частина його. Тур для двох і контракт на рік – буду вести програму про сімейні рецепти різних країн.

– Але шуба.

– А ось тепер я скажу! – свекруха рішуче виступила вперед. – Ця нещасна шуба – штучна! Якісна, красива, але штучна. Я ж зоозахисниця зі стажем, ти забула? Просто треба було тебе якось відволікти…

– Відволікти?- Від того, що твій чоловік останні три місяці пропадав на зйомках. Від того, що твоя мама з глузду з’їжджала, намагаючись зберегти секрет – це ж вона розповіла каналу про історію вареників. Від того, що…

Договорити вона не встигла. У двері подзвонили.

На порозі стояла розчервоніла мама Марини з величезним пакетом. З пакета спокусливо пахло свіжою випічкою.

– Ну що, донечко, помилувалася на шубу свекрухи? – з порога почала вона. – Я вже думала, ти раніше психанеш! А ти цілий день протрималася.

– Мамо?! Ти теж…

– Звісно! – мама рішуче пройшла на кухню. – Хто, по-твоєму, носився по всьому місту, шукав цю штучну шубу? Щоб і красива була, і так на натуральну схожа! Олена Павлівна ледве з глузду не зійшла – їй же брехати довелося всім, що норкова!

– А ти… – Марина перевела погляд із мами на чоловіка. – А ти чому мовчав про контракт? Про перемогу?
–
– Бо знав – ти одразу запитаєш, звідки гроші на шубу, – усміхнувся Андрій. – І все б зрозуміла. А я хотів сюрприз зробити. Пам’ятаєш, як ти мріяла спробувати справжню італійську кухню?

У його голосі звучала така ніжність, що в Марини защипало в очах.

– А черпак навіщо? – схлипнула вона.

– Так адже з нього все почалося! – подала голос мама. – Ти ж сама розповідала – коли ви тільки познайомилися, готували разом. І ти весь час бурчала, що черпак незручний…

– “Ось вийду заміж – куплю собі нормальний!” – процитувала свекруха. – Ми з твоєю мамою досі пам’ятаємо. А потім закрутилося, закрутилося…

Марина мовчки дивилася на черпак. Звичайнісінький, з хорошої сталі, зі зручною ручкою. Такий, про яку вона мріяла багато років тому.

– Господи, – пробурмотіла вона. – Якою ж я була…

– Упертою? – підказала свекруха.

– Неуважною, – похитав головою Андрій. – Три місяці не заглядала в мій блог. А я там, між іншим, кожен рецепт починав словами “Спасибі моїй дружині…”

– Стоп! – Марина раптом згадала слова Віри Петрівни. – А що за передача була вчора по телевізору?

– А, це… – Андрій зніяковів. – Невеликий анонс. Канал вирішив запустити рекламу раніше. Тепер увесь будинок знає…

– І правильно! – заявила мама. – Досить скромничати. До речі, про скромність – ти в каструлю саму так і не заглянула?

– А там щось є?

– А ти подивися!

На дні пакета під черпаком щось блиснуло. Марина запустила руку – на долоню випав ключ із червоним брелоком.

– Це… – вона приголомшено втупилася на чоловіка.

– Від тієї самої червоної хонди, на яку ти задивлялася, – кивнув Андрій. – Контракт із телеканалом добре оплачується. І знаєш, що найсмішніше?

– Що?

– Я ж мало все не зіпсував. Замовив ці безглузді магніти на холодильник – “Найкращий кухар”, хотів у кухлик покласти. А твоя мама як побачила…

– Намилила йому шию! – фиркнула мама. – Гуморист! Десять років одружені, а він усе жарти жартує.

– Ну а як іще з такою впертою дружиною? – усміхнулася свекруха. – Ви б бачили її обличчя, коли я в цій “норковій” шубі заявилася!

Марина переводила погляд з каструлі на черпак, з ключа на квитки. У телевізорі її чоловік якраз закінчував програму коронною фразою:
“І пам’ятайте – головний секрет будь-якої страви не в рецепті. Головний секрет – у любові, з якою ви готуєте. Дякую моїй дружині, яка навчила мене цьому”.

– До речі, – Андрій обійняв її за плечі. – Це ще не всі сюрпризи.

– Тільки не кажи, що в цій каструлі є друге дно! – розсміялася Марина.

– Ні, – він дістав телефон. – Пам’ятаєш той ресторанчик в Італії? Який ми випадково знайшли, коли мріяли про подорож? Так от, я списався з його господарем. Він погодився навчити нас свого фірмового рецепта пасти. Каже, за такі равіолі з сиром – що завгодно! І не пояснити йому, що це вареники.

– Ох,Андрію…

– Що?

– Здається, я маю вибачитися за істерику.

– Не повинна, – він притягнув її до себе. – Просто пообіцяй, що наступного разу…

– Що?

– Будеш хоч іноді зазирати в мій блог!