– І що ви, Катерино Андріївно, з самого ранку в городі робите? – Василь не міг пройти повз, щоб не привітатися з літньою сусідкою.

– Таке питаєш, синку, хіба сам не бачиш, скільки роботи назбиралося? Дощі нарешті лити перестали, треба все садити, от тільки рук не вистачає, – забідкалась літня жінка.

– А знаєте що, я зараз у себе на пасіці швидко зроблю все, що треба, і до вас повернуся, допоможу. Але з вас потім ваші пиріжки, – посміхнувся Василь.

– Якщо допоможеш, то не лише пиріжками, а ще й борщиком пригощу, – повеселіла бабуся.

Через годину Василь вже стояв з сапкою біля сусідки, і разом до обіду вони справилися з усіма грядками, якраз до дощу встигли.

– Хороший ти, Василю, добрий, працьовитий, шкода лише, що так собі пару і не знайшов. Ти не думай, я в душу тобі не лізу, але чому ти не одружився?

Катерина Андріївна пильно глянула на Василя, в її погляді було щось добре, материнське.

– Та, розумієте, не зустрів я ще тієї єдиної, а без любові я не можу, не хочу псувати життя ні собі, ні комусь.

– Добре це ти, синку, кажеш, правильно. Я впевнена, що у тебе ще все попереду, тільки поспіши, щоб я ще встигла дітками твоїми намилуватися.

Раптом на вулиці почувся звук машини, Катерина Андріївна і Василь разом виглянули у вікно, бо в їхні краї не так часто хтось приїжджає.

З таксі вийшла молода жінка з сином і купою валіз.

– Та ти диви, хто це до нас завітав! Оксанко! Та я ж думала, ти вже й не приїдеш!

– Та приїхала, Катерино Андріївно. Назавжди… – тихо відповіла Оксана, опускаючи очі.

Жінка попрямувала у свій двір, що був по сусідству з Катериною Андріївною.

Її стара хатина, ще дідова, стояла на краю села. Дах трохи похилився, тин розсипався, а сад – мов чекав. Малий Павлик одразу кинувся до гойдалки, яку ще дід майстрував.

– А добре тут, мамо. І вишні справжні, – усміхнувся хлопець, хрумтячи зеленою гілкою.

Оксана плакала першу ніч. Не від горя, а від спокою. Бо тут не потрібно було триматись – тільки жити.

Наступного ранку вона взяла мітлу й вийшла на подвір’я. Аж бачить – по стежці йде Василь.

– Добрий день! – гукнув він, махаючи рукою. – Я чув, ти повернулась. Якщо треба допомога – кажи. Я тут, поруч.

– Дякую, Василю. Та багато чого треба. Але почну з себе, – зітхнула Оксана, усміхаючись крізь втому.

Того дня вона прибирала подвір’я, мила вікна, а Павлик допомагав. Аж раптом – голос:

– Це тобі, Оксанко! – перед хвірткою стояла тітка Галя з кошиком яєць і щавлем. – На зелений борщ! З переїздом тебе!

Так почалося нове життя. Не швидко й не гучно, а потроху, як сільська весна – розквітає, мов нічого не сталося.

Минув місяць. Сусіди носили Оксані насіння, саджанці, хтось дав стару курку, хтось – козеня.

– Воно ще маленьке, але молочко буде, – сказав Василь. – І Павло зрадіє.

– Та в мене серце розпирає від вдячності, – мовила Оксана до баби Катерини. – Я нічого не просила, а люди самі…

– Бо так має бути, дитино. Бо ти – наша. І ми своїх не кидаємо.

Оксана почала варити варення, пекти хліб на заквасці, працювати у школі вчителькою малювання. Павло швидко звик – завів друзів, бігав на річку, ловив жаб і сміявся – щиро, по-дитячому, так як давно вже не сміявся у місті.

Якось у травні в село прийшла біда – у старої Марії згорів сарай, у якому були й дрова, й корм для кіз.

– Не переживай, Маріє, – сказала Оксана, – ми зберемося всією вулицею.

І справді. Через день чоловіки поставили новий сарай, жінки принесли консервацію, діти носили воду й сміялися.

– Оце я розумію – родина, – мовила баба Катерина. – Так і має бути, бо всі ми люди.

Одного вечора Оксана ще поралася на вулиці, як її хтось окликнув. Це був Василь.

– Ось, Оксано, я тобі меду приніс з власної пасіки. І тобі, і Павлику корисно буде.

Василь мнувся з ноги на ногу, наче хотів ще щось сказати. Але віддав мед і пішов. Проте, за хвилину повернувся.

– Оксано, маю тобі щось сказати. Відколи ти в село повернулася, моє життя змінилося. Подобаєшся ти мені дуже, я любив тебе ще до того як ти заміж за того міського пана вийшла. Що скажеш, може спробуємо разом бути?

Через пів року вся вулиця гуляла весілля, Василь і Оксана покликали всіх сусідів, бо ж тепер вони всі одна сімʼя.

Найбільше цьому раділа Катерина Андріївна, яка щиро бажала молодятам щастя.

Оксана, яка після важкого розлучення повернулася в село, навіть не уявляла, що в її житті ще все може так круто змінитися.

– А ти не кинеш нас як тато? – щиро запитав Павлик у Василя.

Василь усміхнувся:

– Не кину. Ми завжди будемо разом.

Разом – і сад росте, і душа не мліє.