З лікарні Віку з донькою зустрічали чоловік, батьки та свекри. Вдома, звичайно, посиділи за столом, але недовго – за годину гості пішли, залишивши молодих батьків та онуку одних.

Костя за звичкою завалився на диван і ввімкнув телевізор, а Віка зайнялася прибиранням кухні, яку чоловік за тиждень її відсутності перетворив на щось неймовірне.

Закінчивши роботу, Віка погодувала доньку і, коли та заснула, вирішила сама прилягти на тахті у дитячій – все-таки день сьогодні видався зворушливим та клопітким.

Не встигла вона задрімати, як хтось почав наполегливо дзвонити у двері. Коли Віка вийшла з дитячої, вона побачила гостей, котрих Костянтин уже запросив до кімнати.

Це була Жанна – старша сестра Кості, її чоловік, та дві подруги Жанни, з якими Віка була ледь знайома.

– Братику, ми тебе привітати прийшли! Я пам’ятаю, яким ти був маленьким, а тепер, подивіться – вже сам тато! – шуміла сестра.

Інші теж тиснули Костянтину руку, обіймали його і цілували.

– Жанно, тихіше, будь ласка, Варя щойно заснула, – попросила Віка.

– Та гаразд! Такі малі ще нічого не чують! Ти краще давай на стіл накривай – ми ось ігристого та торт принесли. Решта з тебе, – заявила Жанна.

Віка поставила на стіл те, що залишилося від застілля з батьками.

– Щось у вас бідненько! – скривилася сестра чоловіка.

– Ну, вибач. Ми на гостей не чекали. Я взагалі щойно з лікарні. Тож усі претензії до Кості – він тут без мене господарював, – відповіла Віка.

– Дівчатка, не сваріться! Я вже піцу замовив – три види. Тож голодним ніхто не залишиться, – повідомив Костя.

Гості просиділи майже до дев’ятої години, поки Віка вже прямо не сказала, що їй треба купати доньку та укладати її спати.

Коли вони пішли, Костя дорікнув дружині:

– Віка, ти могла б бути чемнішою! Люди прийшли нас привітати, а ти за столом з ними майже не посиділа – весь час до дитини бігала, а наприкінці – взагалі майже вигнала.

– А що мені було робити, якщо вони самі не розуміють, що мені в перший день після лікарні не до гостей? Привітати вони прийшли!

– Хоча б дешеве брязкальце дитині принесли! І взагалі запам’ятай: відсьогодні в нашому будинку не гості головні, а дитина!

– У Варі має бути режим. Тому я тебе переконливо прошу наступні три місяці гостей не запрошувати. Хочеш з хлопцями поспілкуватись – будь ласка, але десь в іншому місці, – відповіла чоловікові Віка.

Минув місяць. Костянтин працював, Віка з донькою залишалися вдома.

Варя була спокійною дитиною, і Віка встигала робити вдома практично все, тільки з готуванням припинила морочитися – готувала, що простіше. Але Костя не заперечував.

Загалом – жили нормально.

Але тут, де не візьмись, виникла проблема. Чесно кажучи, виникла вона у матері Костянтина – Лідії Андріївни, але та чомусь вирішила, що вирішити справу можна через невістку.

А суть полягала в наступному. У Лідії Андріївни була вісімдесятирічна матір – Катерина Іванівна. Вона жила в селі, яке знаходилося майже за сто кілометрів від міста.

Жила баба Катя – як її називали у сім’ї – у звичайному сільському будинку з сільськими ж «зручностями»: вода – у колодязі, дрова – у сараї, решта – у дворі.

Будинок стояв на ділянці дванадцять соток, які баба Катя обробляла самостійно. Дочка та онуки допомагали їй тільки посадити, та викопати картоплю. Вони ж цю картоплю всю зиму і їли.

Так ось, цієї зими бабуся застудилася і тяжко перехворіла. Управлятися на городі їй стало важко.

І тоді Лідія Андріївна вирішила, що треба на все літо відправити до села Віку з дитиною – хай допоможе бабусі.

Віка спочатку навіть не повірила тому, що почула, подумала, що свекруха жартує. Але та була цілком серйозна.

– Забрати матір у місто я не можу – там уже весь город посаджений. Хто доглядатиме? Сама я працюю. Ну, приїду у вихідні, якісь справи пороблю, а на тижні хто воду з колодязя тягатиме?

– Криниця недалеко, всього метрів триста, але матері важко по повному відру носити. Вона по пів відра носить. А води знаєш, скільки треба? І на господарство, і на полив. Ось вона пів дня і ходить туди-сюди.

– Я не зрозуміла, Лідія Андріївно, ви що пропонуєте мені стати водоносом? – Здивувалася Віка.

– Ти можеш не носити відрами. У матері є візок – на нього можна дві фляги по сорок літрів поставити, та довезти. Матері вже не під силу, а ти зможеш. І на городі полити, й прополоти теж не складно.

– Ні, Лідія Андріївно, поливайте і прополюйте свій город самі! Ми з Костею картоплю та решту овочів у крамниці купуємо, тож нехай на грядках працюють ті, хто врожай збирає. Жанну відправте! Вона теж не працює, – відмовилась Віка.

– Так у Жанни двоє дітей!

– А в мене, на вашу думку, дітей немає?

– Ти не порівнюй: у Жанни старшому – п’ять років, молодшому – три роки. За ними стежити треба. Та й Артема тоді доведеться із дитячого садка на все літо забирати, а так він там під наглядом.

– А за Варею що дивитися? Хіба вона втече куди? Погодувала, поклала у візок і займайся справами, – сказала свекруха.

– А ви знаєте, що мені з Варею треба щомісяця до лікаря в поліклініку ходити? І щеплення робити.

– Можна спокійно обійтися без лікарів. Дитина здорова і все, нічого зайвий раз по поліклініках тягатися – там швидше якусь болячку підхопити можна, – заперечила Лідія Андріївна.

– Загалом, поїдеш! Більше відправити нема кого. І взагалі, моя мати всіх моїх дітей виростила. Усіх трьох. Я ніколи в декреті довго не сиділа.

– Жанну у два місяці матері передала, Вітю та Костю – у чотири. А тепер мати слабка – настав час їй борги віддавати – допомагати.

– Я Катерину Іванівну поважаю. Знаю, вона вам дуже багато допомагала. Але особисто я їй нічого не винна! Ось ви, Жанна, Вітя та Костя – у боргу перед нею. А я чужі борги віддавати не збираюся! – відповіла Віка.

У п’ятницю вранці Костя нагадав дружині:

– Ти речі зібрала? Завтра до села їдеш.

– Костю, я вже сказала твоїй мамі й повторюю зараз тобі: ні в яке село я не поїду! І тим паче не повезу туди Варю. А якщо вона занедужає?

– Мені що – сто кілометрів до міста пішки йти? У ваше забуте Богом село навіть автобус не заходить – повз проїжджає. Там навіть крамниці немає.

– Крамниця є у сусідньому селі.

– І ти мені пропонуєш із немовлям за два кілометри бігати, щоб хліба купити? І взагалі, я вже не знаю, чи потрібні ми з Варею тобі чи ні.

– Коли твоя мати пропонувала мені тягати сорокалітрові фляги, ти мовчав. Значить, був із нею згоден? А як я таку флягу підніму, якщо сама важу п’ятдесят сім кілограмів? Я тобі що – Вірастюк?

– Можна фляги до верху не наливати, – сказав Костянтин. – І годі сперечатися. Якщо мати сказала, значить, поїдеш! Більше нікому! Завтра до десятої батько приїде, відвезе вас. Тож речі краще сьогодні збери.

Коли чоловік пішов на роботу, Віка почала збирати речі. Але перед цим вона зателефонувала своїм батькам.

Мама Вікторії працювала медсестрою у дитячому відділенні, вона теж спочатку не повірила, що Лідія Андріївна збирається відправити свою новонароджену онучку у село.

– До року обов’язково треба стежити за тим, як розвивається дитина. У три місяці обійти всіх фахівців, в рік – ще раз! Як можна чинити так безвідповідально! – обурилася вона.

А батько мовчки завантажив її речі у машину. Віка з донькою поїхала у квартиру батьків.

Коли Костянтин прийшов із роботи й побачив, що ні дружини, ні дочки вдома немає, він одразу зрозумів, де їх шукати.

Декілька разів за вечір він їй дзвонив, але вона не відповідала. Тоді Костя прийшов сам. Але після того, як він почав розмову, Віка зрозуміла, що чоловік так нічого і не усвідомив.

– Тебе ж не в шахту працювати відправляють. У село! На свіже повітря! Ти чого через нісенітницю цілу проблему створила? – Запитав у Віки чоловік.

– Так, я створила собі проблему. Тільки не зараз, а два роки тому, коли за тебе вийшла заміж! Сподобався ти мені дуже: високий, широкоплечий, добрий.

– Не розгледіла я, що за всією цією пишнотою ховається мамин синочок. Такий маленький і слухняний: що матінка сказала, то ти й робиш! Напевно, якби вона мене в шахту працювати відправила, ти теж не заперечував би.

– І що – додому не повернешся? – Запитав Костя.

– Не повернуся. Тому що дім – це місце, де безпечно, де тебе люблять та захищають. З тебе, Костю, захисник не вийшов! Живи з мамою!

На аліменти Віка подала одразу. А за пів року їй вдалося розлучитися з Костею. Але вона не переймалася. У неї й без недолугого Кості все буде добре – вона була в цьому впевнена…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.