Ірина спокійно застебнула свою валізу й тільки потім перевела погляд на чоловіка.
«І що, знову всі гроші пішли твоїм родичам? — у її голосі не було ні докору, ні злості, лише спокійна констатація. — Що ж, цього року на море я їду без тебе, так і вирішила».
Андрій рвучко підскочив, наче його хтось боляче вщипнув.
«Ти взагалі розумієш, що кажеш? Яке ще “без мене”? Ти мені дружина чи хто? Що це за театр такий? Зібралася і поїхала, а мене тут лишила, ніби я якась непотрібна річ?»
Ірина акуратно поклала до чемодана легкий сарафан і відповіла зовсім спокійно:
«Речі, любий, принаймні не просять щомісяця нову тумбочку. А ти просиш. Точніше, не ти, а весь твій дружний табір».
«Не смій так говорити! — голос Андрія зірвався на високі, майже пронизливі ноти. — Це ж моя сім’я! Рідні люди! А ти жадібна, ось хто! Назбирала собі на квитки й тепер носа вернеш!»
«Жадібна…» — повторила Ірина, ніби пробуючи це слово на смак.
«Дуже кумедно. Жадібний — це, мабуть, той, хто відкладає на відпочинок, а потім “випадково” спускає все до останньої копійки. А тепер стоїть і дивиться на чужу валізу так, ніби його щойно обікрали серед білого дня».
«Я допомагав людям! — Андрій нервово міряв кімнату широкими кроками. — Дідові теплиця потрібна була! Протези! Дитина в сестри! А ти? Ти хоч раз дала їм хоч гривню? Ні! Тобі тільки б усе на себе, кохану!»
«На себе, — погодилася вона без найменшої образи.
— Уяви собі, я справді витрачаю свої гроші на себе. Жах, правда? Сусіди, мабуть, шепочуться. А ти витрачай свої — на кого хочеш. Ми ж так і домовлялися, пам’ятаєш?
“Кожен збирає сам”. Це, між іншим, була твоя ідея, сонечко».
«Я ж не думав, що ти сприймеш це буквально! — він розвів руками. — Це ж просто так було сказано, для краси!»
«Ага, для краси, — кивнула Ірина. — А я, дурна, сприйняла всерйоз. Як і фразу “я все тримаю під контролем”. Тримав, тримав — та й випустив. Просто в дідову теплицю».
Двері відчинилися без стуку. Лариса ніколи не соромилася користуватися своїм ключем. Вона зайшла, сяючи від щастя, помітила розкритий чемодан і сплеснула руками майже так само, як хвилиною раніше її син.
«Ірочко, сонечко, ви збираєтеся! — заспівала вона. — От молодці, от правильно, відпочивати треба! А куди летите?»
«Я лечу, — м’яко виправила Ірина, не відриваючи погляду від речей. — В однині. Море, сонце і жодного багажу у вигляді претензій».
Усмішка Лариси застигла, ніби її хтось різко вимкнув.
«Як це — сама? — перепитала вона, переводячи погляд із невістки на сина й назад. — Андрію, що вона таке каже? Чому сама?»
«Бо вона нас усіх зневажає! — тут же встряв Андрій. — Мене, тебе, всю нашу рідню! Їй на нас начхати!»
«Ларисо, все набагато простіше, ніж здається, — Ірина нарешті випросталася й заговорила рівним голосом, ніби пояснювала дорогу випадковому перехожому. — Ми домовилися: кожен збирає на відпустку сам. Я відкладала, собі в усьому відмовляла, рахувала. Назбирала. А ваш син свої гроші… розтратив. Не говоритиму, кому й на що, ви й так усе знаєте. І я не збираюся скасовувати свій відпочинок через те, що хтось не вміє скласти два і два».
«Знахабніла! — Лариса притиснула долоню до грудей. — Чув, сину? Вона тебе перед матір’ю ганьбить! Розтратив, бачте! Він же для сім’ї старався!»
«Ось саме! — Андрій раптом примружився, і в його очах спалахнула неприємна, липка підозра. — А я зрозумів! Ти мене не береш, бо їдеш не сама! У тебе там хтось є! Коханець, так? Зізнавайся!»
«Ну нарешті здогадався, — Ірина ледь усміхнулася, застібаючи блискавку на валізі. — Пів року спускав гроші, а кмітливість увімкнув лише тепер. Звісно, коханець. Високий, багатий і, головне, вміє заощаджувати».
«Ти чула?! — Лариса аж задихнулася й повернулася до сина, ніби шукаючи опори. — Вона це прямо каже! Чоловіка свого принижує, при живій матері про коханця розповідає! Совісті в неї немає!»
«Ларисо, та ви не хвилюйтеся, — Ірина розвела руками з максимально добродушним виглядом. — У вашого сина теж відпустка попереду. Дача, шість соток, свіже повітря. Нехай і він не гаяє часу — знайде собі когось у дачному селищі, розважиться досхочу. А я повернуся — і ми знову будемо дружною, міцною родиною. Усе чесно, по-сучасному».
Лариса вже відкрила рота, щоб щось сказати, але слова застрягли. Вона дивилася на невістку так, ніби та заговорила чужою мовою, — і не могла зрозуміти: вона жартує чи справді говорить це цілком серйозно.
«Я не знаю, які у вас тепер цінності, — нарешті видавила вона, піджавши губи. — У наш час такого не було. Самі розбирайтеся, хто з ким і куди гуляє. Я в цей балаган не лізтиму».
І, ображено розвернувшись, вона пішла, лишивши по собі гучний грюк дверей і густе повисле мовчання. Андрій стояв посеред кімнати, схрестивши руки, і був упевнений, що дружина просто вередує. Він і подумати не міг, що вона візьме — і поїде.
«Ти не поїдеш, — кинув він їй услід, коли вона підхопила валізу. — Це все показуха. Охолонеш і передумаєш».
«Любий, — озирнулася Ірина вже в дверях, — я не повітряна кулька, щоб охолонути. Відпочивай добре. І про селище пам’ятай — я ж не жартувала».
Два тижні минули легко й безтурботно. Щоб не нудьгувати, Ірина щодня їздила на екскурсії, милувалася храмами, садами та залитими сонцем бухтами.
Один літній чоловік навіть спробував до неї залицятися — з квітами, компліментами та пропозицією показати місто. Вона ввічливо, але твердо дала зрозуміти, що не зацікавлена, і він гідно відступив.
Додому Ірина повернулася засмагла, легка й майже відпочила від чужих претензій. Відчинила свою шафу й серед звичних речей побачила щось зовсім чуже: жіночий халат ніжного персикового кольору та нерозпаковану упаковку білизни, явно не на її розмір.
«А це ще що за знахідка?» — сказала вона вголос, розглядаючи ті «обновки», наче музейний експонат.
«А, ти вже знайшла, — Артем з’явився у дверях спокійно, навіть трохи мляво.
— Ну ти ж сама сказала. Пам’ятаєш?
“Розважся, поки мене немає”. Я й розважився. Тільки на дачі мати, комарі та мухи, не надто затишно там. Удома якось приємніше».
Ірина повільно поклала халат назад на полицю й подивилася на чоловіка так, ніби перед нею стояла шафа, що вміє говорити.
«Тобто ти вирішив, що я це сказала серйозно?» — уточнила вона.
«А чому ні? — він знизав плечима з такою нахабною легкістю, що це майже обеззброювало. — Ти там розважилася, я тут розважився. Ми квити. Тепер усе, забули, знову щаслива родина. Усе ж чесно, ти сама це запропонувала».
«Знаєш, — вона всміхнулася тільки куточками губ, — я, звісно, багато чого від тебе чекала. Але що ти буквально вхопиш саме цю фразу — а не “давай будемо дорослими”, не “давай збирати разом”, не “давай берегти одне одного” — оце талант. З усього, що було сказано за пів року, ти вибрав рівно одне речення. І те — про зраду».
«Ну а що тут такого?! — він знову почав кипіти. — Ти ж сама дозволила! Ти першою почала!»
«Я дозволила, — кивнула Ірина. — І тепер я дозволяю тобі ще дещо».
Вона відчинила шафу ширше, витягла його сорочки разом із вішалками й понесла до виходу.
«Ти що робиш?! — Андрій кинувся слідом. — Стій! Це мої речі!»
«Цілком правильно, — погодилася вона, відчиняючи вхідні двері. — Твої. Ось вони й їдуть до тебе».
Сорочки, светри, джинси — усе це методично, без пакетів і без жодних церемоній, летіло на сходовий майданчик. Андрій метався туди-сюди, підхоплюючи речі з підлоги, а його голос зривався на високі, ображені ноти.
«Ти збожеволіла! Ти ж сама сказала розважитися! Я тобі повірив! За що тепер?!»
«За довірливість, — кинула Ірина, виносячи чергову оберемок. — Ти ж мені пів року не вірив, коли я говорила про гроші. А тут повірив із першого разу. Прикро, мабуть».
Він спробував схопити її за руку, щоб утримати, — і тут же отримав дзвінку коротку ляпасу. Навіть не від злості, а наче крапку в довгій розмові.
«Руками мене не чіпай, — сказала вона тихо й дуже чітко. — Це єдине, про що я тебе серйозно прошу».
Саме в цей момент ліфт м’яко дзенькнув і розчинив двері. Із кабіни вийшла та сама власниця персикового халата — Зоя — і завмерла, дивлячись на розкидані по майданчику речі та на розпатланого Андрія, що повзав серед них навпочіпки.
«Зою, стій, ти не так зрозуміла!» — кинувся до неї Андрій.
«Та ні, я якраз усе чудово зрозуміла, — вона зробила обережний крок назад, у ліфт. — Мені такі пригоди не по кишені. Розважилися — і досить. Бувай».
Двері ліфта зімкнулися, відвозячи її вниз, до спокійного життя без чужих скандалів. Андрій залишився стояти між купою своїх речей і міцно зачиненими дверима власної квартири.
Ще якихось пару годин тому в його уявленні все було нормально. Він чекав вечора, уявляв, як зустріне дружину, що повернеться, як вони посидять, поговорять, помиряться. А тепер тупцював на майданчику й боявся навіть постукати — було чітке відчуття, що двері відчиняться лише для того, щоб зачинитися ще міцніше.
Телефон коротко дзенькнув. Повідомлення від матері світилося на екрані буденно і просто: «Синку, скинь п’ять тисяч гривень, терміново».
Андрій повільно сів на верхню сходинку, дивлячись на ці слова, і вперше вголос, ні до кого не звертаючись, сказав:
«Ось через ці п’ять тисяч усе й розсипалося».
За зачиненими дверима Ірина не плакала і не кричала. Вона поставила валізу в куток, підняла з полиці чужий халат двома пальцями й винесла його на майданчик, обережно поклавши просто в руки приголомшеному чоловікові.
«Забери, згодиться, — сказала вона крізь щілину прочинених дверей. — А гроші матері все-таки відправ. Ти ж у нас щедрий. Тільки тепер — з чужого дивана».
«Ір, ну давай поговоримо…» — почав він жалібно.
«Ми вже поговорили, — відповіла вона м’яко. — Цілих пів року. Ти просто весь час був зайнятий роздачею. А слухати так і не навчився».
І двері тихо, без злості й без гуркоту, зачинилися. По-справжньому.