Арина приїхала до рідного міста лише на три дні – на ювілей батька. Приїхала вдруге за пів року – минулий візит був із сумного приводу – похорон бабусі.
Саме тому ювілей не відзначали широко, як планували спочатку – у ресторані, із запрошенням безлічі гостей. Зібралися по-домашньому, у квартирі батьків, найближчі.
Привітали батька, згадали бабусю. Коли Арина була на кухні, збиралася подати гаряче, туди увійшла тітка Віра – молодша сестра батька.
– Арино, мама вже сказала тобі, що вона бабусину квартиру Вікторії віддає? – Запитала тітка.
– Ні. А що – вже була розмова?
– Була. Пів року минуло, у спадок вона вступила. Тепер може нею розпоряджатися, як хоче. Я думаю, вона завтра поговорить з тобою, – сказала тітка.
Віка була молодшою сестрою Арини. Їх поділяло лише три роки. Арина відразу після школи поїхала до обласного центру, вступила в університет, закінчила його, працювала та жила в орендованій квартирі.
Звичайно, вона хотіла мати своє житло, накопичувала на перший внесок, але її зарплата молодого фахівця була поки що не така велика, щоб її вистачало на все.
А дванадцять тисяч, які Арина щомісяця віддавала господині квартири, пробивали значний пролом у бюджеті дівчини.
Коли бабуся була жива, вона казала, що залишить свою квартиру обом онукам:
– Продасте. Багато за ці стіни не вторгуєте, але буде кожній хоч невелика допомога, – говорила вона.
Заповіт бабуся не залишила – все збиралася, але, мабуть, не встигла. Двокімнатна квартира перейшла її дочці – мамі Арини та Віки.
І ось зараз тітка Віра повідомила Арині таку новину. Звичайно, мати мала право розпоряджатися своїм майном, але як же слова бабусі?
Арина вирішила не псувати свято сімейними розбірками та почекати, коли батьки самі скажуть їй про свій вибір.
Увечері, коли гості пішли, а у квартирі було наведено лад, вся родина зібралася на кухні – пили чай, розмовляли.
Арина подумала, що ось це дуже вдалий час почати розмову про бабусину квартиру, але ні мама, ні батько навіть не згадали про неї.
У всіх був піднятий настрій – обговорювали подарунки та премію, яку на честь ювілею та за двадцять років сумлінної праці виплатила адміністрація підприємства, на якому працював батько.
Близько дванадцятої лягли спати.
Наступного дня, в неділю, Арина мала їхати – автобус йшов о шостій годині вечора. Вона вирішила сама спитати у мами щодо квартири.
– Мамо, що ти збираєшся робити з бабусиною квартирою? Адже ти вже вступила у спадок? – Поцікавилася вона.
– Вірка сказала? – Запитала мама.
– Сказала, – відповіла Арина. – А ви, судячи з усього, вирішили не повідомити мене.
– Арино, квартира мамина, – втрутився в розмову батько. – Вона має право сама вирішувати, що робити зі своїм майном.
– Я це розумію. І якби мама вирішила залишити її собі, наприклад, здавати та отримувати додаткові гроші до пенсії, або продати й залишити гроші собі, так би мовити, на старість.
– Зрештою, якби мама купила собі путівку до якогось дуже гарного санаторію. Я б слова не сказала. Але ви вирішили віддати квартиру, тобто зробити те, що говорила бабуся. І ось тут у мене питання: чому квартиру отримає одна Віка, а не ми навпіл?
– Добре, я тобі поясню, – сказав батько. – Фактично це і є вкладення на забезпечення нашої старості. Ти одразу після школи поїхала і, як ми зрозуміли, повертатися не збираєшся.
– Працюєш і квартиру, швидше за все, купуватимеш там, у великому місті. А Віка без таких амбіцій. Їй не потрібна кар’єра, вона закінчила коледж, працює на швейній фабриці. Скоро вийде заміж за Єгора і залишиться тут. Вона планує жити поряд із нами.
– І лише тому? – Запитала Арина.
– Ні. Ми подумали ще й про матеріальний бік питання. Якщо квартиру продати та розділити гроші навпіл, то тобі цієї половини все одно не вистачить на перший внесок з іпотеки, доведеться ще збирати.
– Так, це буде дві третини, якщо купувати двокімнатну квартиру. Але одну третину накопичити простіше, ніж усю суму, – сказала Арина.
– Ти не дослухала. Вікторії вистачить на перший внесок на однокімнатну – у нас в місті ціни нижчі. Але їм потрібна двокімнатна, вони з Єгором одружаться, будуть діти.
– Але я проконсультувався у банку: щомісячні платежі за двокімнатну вони не потягнуть. Особливо, якщо Віка піде в декрет.
– Тому ми вирішили: віддаємо усю квартиру твоїй сестрі. Не треба порпатися з продажами, кредитами – одружаться і нехай живуть.
– А я?
– А ти потроху назбираєш собі на квартиру. Ти одна, тож можеш жити економно. Цілком можливо, що ти вийдеш заміж – якщо навіть у твого чоловіка й не буде квартири, то вдвох ви швидше заробите на неї, – сказав батько.
– Добре. Я зрозуміла, що ви віддаєте квартиру Вікторії з двох причин: перша – вона сама собі житло купити не зможе. І друга – Віка, на відміну від мене, доглядатиме вас. Все правильно? – Запитала Арина.
– Загалом так, – підтвердив батько.
– Тоді давайте зафіксуємо нашу домовленість, – запропонувала Арина.
– Що означає зафіксуємо? – Здивувалася мама.
– Запишемо те, про що ми домовились, на папері. Звичайно, жодного значення з юридичного погляду це не матиме. Просто для пам’яті, – пояснила Арина. – Тато напише, ви з ним підпишете, та й годі.
– І що я маю написати? – Запитав батько.
– Тільки те, що ти зараз сказав, що ви віддаєте квартиру Вікторії, а вона за це доглядатиме вас. А до мене із цього приводу жодних претензій не буде. Напишеш?
– Якщо я це напишу, ти більше не згадаєш про квартиру?
– Не згадаю, – підтвердила Арина.
Батько приніс із кімнати аркуш паперу та написав: «Ми, Короткова Інна Сергіївна та Коротков Андрій Олександрович, передаємо двокімнатну квартиру у власність нашої дочки Короткової Вікторії Андріївні з умовою, що вона піклуватиметься про нас у разі хвороби та старості. Претензій із цього приводу до Короткової Арини Андріївни не маємо».
– Ось, – простягаючи дочці розписку, – сказав батько. Може, покликати сусідів, щоб засвідчили?
– Навіщо? Не треба. Справа сімейна, – відповіла вона.
Арина поїхала цього ж вечора.
Після цього випадку вона трохи скоротила спілкування із сім’єю: дзвонила раз на місяць, вітала зі святами.
Приїхала на весілля до Віки, надіслала подарунок, коли сестра стала мамою доньки. Про себе нічого не розповідала.
Мама образилася на неї, коли дізналася, що Арина вийшла заміж, а на весілля їх не запросила.
– Мамо, у нас не було весілля. Ми просто розписалися та посиділи у кафе з парою друзів. Ми вважали за краще всі гроші, що у нас були, вкласти в іпотеку, – відповіла Арина.
Минуло вісім років. Віка з Єгором жили у бабусиній квартирі. Вони мали вже двох дітей.
У Арини теж все було добре: вона була одружена, чотири роки тому народ ила сина. Вони також жили у двокімнатній квартирі, за яку їм треба було платити ще дев’ять років.
Батьки не молодшали, обидва були на пенсії, працювати не могли.
– Арино, – якось подзвонила Віка сестрі. – Я, звичайно, пам’ятаю про розписку, яку написав тато, але може ти допоможеш? Ми не впораємося. Мама вередує, вимагає, щоб ми купували їм усі ліки.
– А знаєш, які це суми? Єгор цього літа зробив їм ремонт – теж купа грошей пішла. А зараз мама просить, щоб ми їм обом сплатили путівки в санаторій. В нас такої можливості немає. Допоможи. Папа сказав, що ти теж маєш допомагати.
– Віка, по-перше, ми платимо іпотеку, яку взяли на п’ятнадцять років. А ви одержали квартиру безплатно. На той час вона коштувала два мільйони сто тисяч.
– Отже, цією сумою ви зобов’язані батькам. А татові, коли він ще раз скаже, що я винна, покажи ось цю фотографію.
Арина сфотографувала розписку, яку зберігала у папці з документами, та відправила сестрі. Як постелилися, так і виспляться!
Як вважаєте, слушно вчинила Арина? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
Залишити відповідь