— П’ять мільйонів? — Олексій повільно відклав виделку.
Аліна здивовано глянула на нього.
— Так. Я ж казала, що отримала спадщину.
— Ти казала, що спадщину. Але не казала, скільки.
— Ти й не питав.
Він помовчав.
— І де вони зараз?
— На депозиті. Поки що нехай лежать.
Олексій кивнув, але до тарілки більше не повернувся. Він дивився на Аліну якось незвично — наче вперше побачив у ній щось, чого раніше не помічав.
Аліна отримала спадщину у квітні, після смерті двоюрідного дядька. Вони не були особливо близькі: бачилися на родинних святах, іноді телефонували одне одному на день народження. Дядько не мав ні дружини, ні дітей, а гроші, як пояснив нотаріус, збирав багато років.
Сума приголомшила Аліну. Вона перевела її на окремий депозит і вирішила не поспішати.
— Прийде час — подумаю, що з ними робити, — сказала вона тоді чоловікові.
— Це гроші? Не квартира? — уточнив Олексій.
— Гроші.
— Зрозуміло.
На тому розмова й закінчилася.
За три роки шлюбу гроші взагалі не були для них причиною сварок. Олексій працював системним адміністратором і заробляв близько 55 тисяч гривень. Аліна, старша аналітикиня в консалтингу, отримувала приблизно вдвічі більше, не рахуючи премій. За продукти й комунальні послуги вони платили порівну, великі покупки обговорювали.
Того травневого вечора вони саме підбивали місячні витрати: Аліна змінила гуму на машині, Олексій купив монітор. Слово за слово — і вона назвала суму спадщини.
Наступного ранку Олексій знову завів розмову.
— Аліно, а ти не думала купити квартиру? Або кудись інвестувати?
— Ще ні.
— П’ять мільйонів просто на депозиті лежать… Можна ж нерухомість придбати.
— Можна. Я подумаю.
Олексій налив кави й сів навпроти.
— Мої батьки, до речі, давно про будинок мріють. Мама каже, що їй у місті важко дихати. А батько все хоче землю, город…
Аліна поставила чашку.
— Стривай. Ти пропонуєш купити твоїм батькам будинок за мою спадщину?
— Ну чому одразу так? У них мрія, у нас можливість. А ми могли б переїхати в їхню квартиру.
— Олексію, це не наша можливість. Це мої гроші.
— Але ж при твоїй зарплаті…
— Ні.
Він стиснув губи й кивнув. Аліна подумала, що він її почув.
Та наступного вечора чоловік почав знову.
— Ти ж знаєш, батьки на четвертому поверсі живуть. Мамі сходами важко. А тато все життя хотів свою ділянку.
— Я знаю.
— То чому б їм не допомогти?
— Тому що я не хочу витрачати на це спадщину.
— Ти говориш так, ніби вони тобі чужі люди.
— Вони не чужі. Але це не означає, що я куплю їм будинок.
Олексій відсунув тарілку.
— Для тебе ці п’ять мільйонів — не останні гроші.
— І що з того?
— Ти чудово заробляєш, Аліно. Невже тобі так шкода?
Вона кілька секунд дивилася на нього.
— Мене зараз не про твоїх батьків болить. Мене болить, що ти вже вирішив, як витратити мої гроші.
— Я нічого не вирішив. Я пропоную.
— А я відмовляюся. Олексію, почуй мене: будинку не буде.
Він мовчки встав і відніс тарілку до раковини.
Наступні кілька днів Олексій ходив похмурий, на запитання відповідав коротко, вечорами надовго замикався в телефоні. Потім наче відтанув.
— Як зустріч із клієнтом? — запитав одного вечора.
— Втомилася, але все пройшло добре.
— Тоді відпочивай. Я вечерю дороблю.
Аліна з полегшенням усміхнулася. Може, він усе-таки обдумав її слова.
У п’ятницю Олексій зазирнув до її кабінету.
— Батьки в неділю хочуть приїхати. Кажуть, скучили.
— Нехай приїжджають. Давно не бачилися.
— Може, твій яблучний пиріг спечеш? Мама його обожнює.
— Добре, спечу.
У неділю Аліна накрила стіл. Свекри приїхали близько полудня: Євгенія Вікторівна принесла банку варення, Анатолій Леонідович — контейнер із котлетами.
— Ой, як пахне! — з порога вигукнула свекруха. — Аліно, ти пиріг спекла?
— Щойно з духовки. Проходьте, зараз чай наллю.
Вони поговорили про погоду, сусідів і дачу. Аліна якраз узяла чайник, коли свекор прочистив горло.
— Аліно, ми хотіли з тобою поговорити. Щодо будинку.
Вона завмерла.
— Якого будинку?
— Ну, Олексій розповів про спадщину. Сказав, ви вже роздумуєте про заміську нерухомість для нас.
Аліна повільно поставила чайник.
— Олексію, ти так сказав?
Чоловік дивився в скатертину.
— Я сказав, що ми обговорюємо…
— Ми не обговорюємо. Я тобі два тижні тому відмовила.
Євгенія Вікторівна розгублено перевела погляд із сина на невістку.
— Як відмовила? Він сказав, що ти не проти. Що треба тільки з районом визначитися.
— Я проти, — сказала Аліна. — І Олексій це знає.
— Аліно, ну не треба зараз… — почав він.
— А коли треба? Ти запросив їх і попросив мене пиріг спекти. А сам знав, навіщо вони їдуть?
Олексій не відповів.
Свекор склав руки на столі.
— Може, сталося непорозуміння. Ми ж не вимагаємо. Просто нам із Євгенією вже важко в місті. Хотілося б свіжого повітря, своєї землі.
— Я розумію, — сказала Аліна. — Але будинок за спадкові гроші я купувати вам не буду.
— Та гроші ж у тебе просто лежать, — подалася вперед Євгенія Вікторівна. — Сама казала, що ще не знаєш, куди їх подіти.
— Це не означає, що ними може розпоряджатися хтось інший.
— Але ви ж сім’я, — озвався свекор.
— Так, ми з Олексієм сім’я. І саме йому я вже сказала «ні».
Олексій нарешті підвів очі.
— Вони спеціально приїхали. Ми вже все обговорили, вони родичам розповіли. Ти розумієш, як це тепер виглядає?
— Родичам? — перепитала Аліна. — Що саме ви їм розповіли?
— Що будемо шукати будинок, — відповіла свекруха. — Тітка вже нас привітала, і Олексієва сестра теж. Ми ж думали, що все вирішено.
Аліна повернулася до чоловіка.
— Ти знав, що вони розповідають?
— Я думав, ми ще домовимося.
— Після того як я сказала, що не куплю будинок?
— Ну не став мене зараз у таке становище.
— Я тебе поставила?
Євгенія Вікторівна різко відсунула стілець.
— Тільки не смій нас осоромити перед людьми! Ми тобі повірили, Олексію. Що нам тепер казати? Що невістка пошкодувала грошей?
— Скажіть правду, — відповіла Аліна. — Що я нічого вам не обіцяла.
— Та як ти можеш? Ми до тебе з душею!
— З душею — це коли спочатку питають.
— Аліно, досить! — Олексій теж підвівся. — Це моя родина!
— А я хто, Олексію? Ти навіть не запитав мене вдруге. Ти просто сказав їм, що я погодилася.
— Бо ти могла б хоч раз подумати не тільки про себе!
— Я не куплю будинок. Ні сьогодні, ні для того, щоб комусь не було соромно перед родичами.
Анатолій Леонідович підвівся.
— Я думав, ти інша людина.
— Я та сама. Просто ви дізналися мою відповідь пізніше, ніж Олексій.
Свекруха вже збиралася в передпокої. Свекор пішов за нею.
— Мамо, зачекайте! — Олексій кинувся навздогін.
За кілька хвилин грюкнули двері.
Аліна залишилася сама за столом. Пиріг так і стояв нерозрізаний. Вона взяла чашку, зробила ковток і скривилася: чай охолов.
Олексій повернувся на кухню й сів навпроти.
— Ти хоч розумієш, що накоїла?
— Я сказала те саме, що тобі два тижні тому.
— Вони тепер перед усіма виглядають…
— Це ти їм пообіцяв. Не я.
— Я думав, ти передумаєш.
— Чому?
Він знизав плечима.
— Бо грошей багато? — запитала Аліна. — Чи тому, що твої батьки вже всім розповіли?
— Ти заробляєш більше за мене.
— До чого тут моя зарплата?
— До того, що тобі простіше. Ти можеш собі дозволити допомогти.
— Олексію, я не зобов’язана купувати будинок лише тому, що можу собі це дозволити.
Він підійшов до вікна.
— Мама щойно спитала: «А що тобі Аліна пообіцяла, що ти так упевнено говорив?» Я навіть не знав, що відповісти.
— Міг сказати правду. Що я відмовила одразу.
— Ти думаєш тільки про гроші.
— Ні. Я думаю про те, що ти мене не почув. А потім збрехав своїм батькам і сподівався, що мені буде незручно відмовити при них.
— Я просто хотів, щоб їм було краще.
— Я знаю. Але ти вирішив це за мій рахунок.
Аліна віднесла чашку до раковини.
— Я сьогодні поїду до подруги.
Олексій різко обернувся.
— Куди? Через це?
— Мені треба побути самій.
— Аліно, ти драматизуєш. Через гроші так не роблять.
Вона зупинилася в дверях.
— Не через гроші. Через те, що ти розпорядився ними без мене. І досі не сказав, що був неправий.
Вона зібрала документи, ноутбук і кілька речей. Олексій стояв у коридорі, поки вона взувалася.
— Ти повернешся?
— Не знаю.
Через три дні Аліна повернулася по решту речей. Олексій зустрів її в передпокої.
— Батьки дуже засмучені, — сказав він. — Мама майже зі мною не розмовляє.
Аліна мовчки пройшла до кімнати й дістала валізу.
— Я подумав, може, ми могли б знайти компроміс?
— Який?
— Ну, якщо не весь будинок, то хоча б частину…
Вона перестала складати речі.
— Ти досі про спадщину?
— Я просто подумав…
— А я вирішила. Я подаю на розлучення.
Олексій зблід.
— Ти серйозно?
— Так.
— Через одну розмову?
— Не через одну. Я кілька разів казала тобі «ні». Ти почув тільки те, що хотів.
Він сів на край ліжка й закрив обличчя руками. Аліна продовжила складати речі.
Розлучення тривало майже півроку. Олексій спершу звернувся до юриста, щоб з’ясувати, чи можна включити спадщину до поділу майна.
— Кошти отримані вами у спадок і належать вам особисто, — пояснили Аліні, коли вона теж звернулася по консультацію.
Спільну побутову техніку та заощадження — близько двохсот тисяч гривень — вони поділили без суду.
Анатолій Леонідович і Євгенія Вікторівна за весь цей час Аліні не зателефонували. Будинок їм так ніхто й не купив.
У листопаді Аліна підписала останні документи про розірвання шлюбу. На виході вона зупинилася під сірим небом, дістала телефон і відкрила банківський застосунок. П’ять мільйонів залишалися на депозиті й навіть трохи підросли.
Вона вимкнула екран і зателефонувала подрузі.
— Ну що? — та відповіла майже одразу.
— Усе.
— Як ти?
Аліна озирнулася на двері за спиною.
— Поки не знаю. Але додому йти вже не страшно.
Навесні вона почала шукати будинок для себе. Їздила на перегляди за місто, часом брала із собою подругу.
— Тобі точно потрібна така велика ділянка? — запитала та, коли вони стояли біля чергового паркану.
— Хочу, щоб було де посадити яблуню.
— А якщо не захочеш нічого садити?
— Тоді буде газон.
— Переконала.
У травні Аліна знайшла світлий будинок приблизно за п’ятдесят кілометрів від міста. У ньому були великі вікна й простора веранда, за парканом шуміли сосни, а біля ганку вже росла стара яблуня.
— Оця тобі подобається? — запитала подруга, торкнувшись її стовбура.
— Дуже. І садити не доведеться.
Усі документи Аліна оформила на своє ім’я.
У червні вона перевезла речі. Першого вечора розпакувала лише найнеобхідніше, заварила чай і вийшла на веранду.
Подруга, яка допомагала з переїздом, уже збиралася додому.
— Не страшно самій у будинку? — запитала вона біля хвіртки.
Аліна прислухалася до сосен.
— Ні. Мені тут добре.
— Тоді завтра приїду на пиріг. Той самий, яблучний.
— Приїжджай. Тільки яблука поки що доведеться купити.
Вони засміялися. А коли подруга поїхала, Аліна повернулася на веранду, сіла з чашкою й довго дивилася, як над деревами з’являються перші зірки.