У ліфтовій кабіні тягнуло застарілим тютюновим духом, але для Олени цей запах раптом став символом свободи. Тіло дрібно тремтіло, у скронях стукало. Адреналін змішався зі страхом і захватом водночас. Вона це зробила. Вона справді вийшла з того життя. Не «на п’ять хвилин», не «перечекати», а пішла остаточно.
Вона ступила з під’їзду у прохолодний осінній вечір. Порив вітру одразу розтріпав ідеально укладене волосся, але Олена навіть не спробувала його поправити. Уздовж будинку, як завжди, стояв ряд уживаних іномарок і стареньких машин сусідів.
І раптом — наче чужа пляма на знайомому пейзажі — просто навпроти виходу стояв чорний, глянцевий позашляховик із тонованими вікнами, що перегородив проїзд сміттєвозу. У цьому дворі він виглядав так само недоречно й зухвало, як коштовний камінь серед дорожнього пилу.
Олена завмерла, судомно стиснувши клатч. Серце збилося з ритму. Вона знала, що ця машина може з’явитися, але до останнього не вірила, що побачить її саме зараз.
Заднє скло повільно опустилося. З напівтемряви салону на неї подивилися спокійні, іронічні сірі очі.
— Я вже почав думати, що тебе там утримують силою, — пролунав низький, впевнений голос. — Сідай, Олено Вікторівно. У нас мало часу.
Олена машинально озирнулася на вікна своєї квартири на третьому поверсі. За тонким тюлем миготіла тінь Галини Петрівни — можна було не сумніватися, зараз вона обдзвонює родичів, розповідаючи, яка невістка їй дісталася.
Олена глибоко вдихнула, випрямила плечі й пішла до машини. Водій — молодий чоловік у строгому костюмі — миттєво вискочив і чемно відчинив задні дверцята.
Вона влаштувалася в салоні, наповненому запахом дорогої шкіри й теплого, деревного парфуму.
— Добрий вечір, — промовила вона, намагаючись тримати голос рівним.
Сивочолий чоловік поруч — доглянутий, статний, у бездоганному пальті — ледь усміхнувся.
— Добрий, Олено. Ну що, підписуємо папери? Чи спогади про холодець і сімейні скандали все ж потягнуть назад?
— Їдемо, — твердо відповіла вона. — Я готова.
Машина плавно рушила, відвозячи її геть із життя, де вона була зручним фоном і безкоштовною робочою силою, у невідомість, що лякала до тремтіння, але обіцяла те, чого в неї ніколи не було, — шанс стати собою.
Телефон у сумці завібрував. На екрані висвітлилося: «Коханий чоловік». Олена кілька секунд дивилася на напис, потім, під уважним поглядом супутника, натиснула кнопку вимкнення й поклала телефон назад.
— Рішуче, — зауважив він.
— Ви обіцяли мені нове життя, Глібе Романовичу, — сказала Олена, дивлячись на вогні міста за склом. — Старе я щойно закрила, залишивши ключі на тумбочці.
— Тоді тримайся, — усміхнувся він. — Найцікавіше тільки починається. До речі, сережки тобі зовсім не пасують. Дешевка. Завтра підберемо справжні.
Олена машинально торкнулася вуха. Укол образи спалахнув і одразу згас. Він мав рацію. Дешевка — як і все її минуле життя.
Позашляховик вирвався на проспект і розчинився в потоці машин, везучи втікачку-невістку назустріч великим грошам і ще більшим випробуванням.
У салоні запанувала тиша, яку порушував лише шелест шин по вологому асфальту. Олена сиділа, потопаючи в м’якій шкірі сидіння, і боялася зайвий раз поворухнутися. Їй здавалося: варто зробити невірний рух — і казка зникне, а вона знову опиниться на кухні з ополоником, слухаючи докори свекрухи.
Гліб Романович дістав із кишені срібний портсигар, але не закурив, лише задумливо покрутив його в довгих доглянутих пальцях.
— Зніми це, — кивнув він на сережку, що залишилася.
— Навіщо? — Олена мимоволі прикрила вухо.
— Бо спадкоємиці імперії Волкова не личить носити скло, — простягнув руку. — Дай сюди.
Олена слухняно зняла прикрасу й поклала йому в долоню. Гліб опустив скло й, не дивлячись, викинув сережку на дорогу. Олена здригнулася, ніби разом із нею зникла частина її минулого.
— Для мене це був знак свободи, — тихо сказала вона.
— Свобода дорого коштує, Олено. А це — лише цяцька. Звикай до справжнього.
Він натиснув кнопку інтеркому:
— Артуре, в «Метрополь». І швидше.
Олена повернулася до нього, відчуваючи, як страх поступово змінюється роздратуванням.
— Може, ви нарешті поясните, що відбувається? Ви написали мені три дні тому, сказали, що знаєте щось про мого батька. Він помер, коли мені було п’ять. Звичайний слюсар, спився. Що вам від мене потрібно?
Гліб усміхнувся. У напівтемряві салону його усмішка виглядала майже хижою. Він розкрив шкіряну папку й дістав фотографію.
— Чоловік, якого ти вважала батьком, справді був слюсарем і справді спився. Але він не був твоїм біологічним батьком. Твоя мати вміла зберігати таємниці. Подивись.
Олена взяла знімок. На ньому була молода жінка, разюче схожа на неї саму, — щаслива, усміхнена, — поруч із високим, впевненим чоловіком на палубі яхти. Його рука лежала на округлому животі.
— Це… мама? — голос Олени затремтів.
— Антоніна Вікторівна. Працювала покоївкою в заміському будинку Олександра Волкова. Короткий роман, вагітність, гроші й умова — зникнути. Вона вийшла заміж за твого «слюсаря», щоб у тебе було офіційне батьківство. Волков платив їй до самої смерті. Тиждень тому він помер. Інфаркт.
У Олени закрутилася голова. Прізвище Волков постійно з’являлося в новинах — заводи, холдинги, статки.
— І що далі? — хрипко спитала вона. — У нього ж сім’я.
— Вдова Інга й двоє синів-близнюків, — кивнув Гліб. — Люди неприємні. Але є нюанс. Волков був оригіналом. У заповіті, складеному мною, є пункт: контрольний пакет акцій переходить його первістку жіночої статі, якщо її знайдуть протягом місяця. ДНК-тест уже готовий. Ти — його донька.
Машина різко зупинилася на світлофорі. Олена вчепилася в сумку.
— Значить, я багата?
— Потенційно — дуже, — уточнив Гліб. — І водночас у серйозній небезпеці. Якщо Інга й її сини дізнаються про тебе раніше часу, «випадковості» не забаряться.
— Тому я тут?
— Саме так. Я пропоную угоду: захист, навчання, входження у спадок. Взамін — тридцять відсотків акцій і посаду генерального директора для мене.
— А якщо я відмовлюся?
Гліб знизав плечима.
— Я висаджу тебе. Ти повернешся до чоловіка й холодцю. А потім за тобою прийдуть люди Інги.
Олена подивилася на вулицю, на сірих перехожих під дощем. Серед них могла бути вона — з пакетами, з втомою всередині. Згадала обличчя Ігоря, його вимоги, п’ять років спроб догодити.
— Я згодна, — сказала вона. — Але за однієї умови.
— Якої?
— Ви купите мені не просто прикраси. Ви купите мені нове життя. Повністю. Від Олени Смирнової не повинно залишитися нічого.
У цей же час у старій квартирі на околиці розігрувалася сцена майже античної трагедії.
— Вона пішла! Розумієш, Вітю?! — ридала Галина Петрівна, притискаючи хустинку до очей. — Покинула сина, покинула мене!
Дядько Вітя тупцював у передпокої з банкою огірків, а тітка Валя вже господарювала на кухні.
— Та повернеться вона, — бурмотів Вітя. — Куди їй подітися?
Ігор сидів на дивані, тримаючись за голову. Його світ зруйнувався не через кохання, а через побут: хто тепер буде прасувати сорочки й збирати контейнери?
— Телефон вимкнений… — пробурмотів він. — Мамо, може, ти переборщила?
Свекруха миттєво перестала плакати.
— Я?! Та я заради неї… А вона! — раптом додав: — Я бачив, як вона сіла в чорний джип. Чоловік двері відчинив.
У кімнаті стало тихо.
— Багатий коханець… — прошепотіла Галина Петрівна. — Ганьба…
Ігор підскочив, строчачи зле повідомлення, сподіваючись, що колись воно її зачепить.
А в «Метрополі» Олена сиділа, засліплена кришталем і золотом. Її сукня здавалася простою серед розкоші. Гліб нахилився до неї:
— Дивись прямо. Ти — донька Волкова. Це в тобі є.
Музика, дорогі вина, чужий світ без крику й холодцю. І раптом Гліб напружився.
— Чорт… зарано, — прошепотів він.
— Глібе Романовичу! — пролунав холодний голос. — Не минуло й тижня, як тіло мого чоловіка охололо, а ви вже вечеряєте з… — пауза була принизливою, — …обслуговуючим персоналом?
Олена підняла очі. Перед нею стояла висока, бездоганна блондинка — Інга, вдова Волкова. Поруч — два однаково усміхнених близнюки.
— Це нова секретарка? — хмикнув один. — Дешевий смак.
Гліб повільно підвівся.
— Добрий вечір, Інго Станіславівно, — рівно промовив Гліб. — Дозвольте познайомити вас з Оленою. Оленою Олександрівною Волковою. Вашою пасербицею.
Тиша за їхнім столиком стала майже відчутною, густою, як вата. Близнюки перестали усміхатися, ніби їх раптом вимкнули. Обличчя Інги застигло мармуровою маскою. Вона перевела погляд на Олену — і в цьому погляді було стільки холоду, що Олені здалося: їй щойно винесли вирок.
— Волкова? — перепитала вдова тихо, отруйно. — Ось як… Значить, так ми тепер співаємо, Глібе. Ну що ж, дівчинко… — вона нахилилася ближче, і її дорогі парфуми пахли загрозою. — Ти зробила дурницю, вилізши зі своєї нори. У цьому акваріумі таких рибок їдять на сніданок.
І тут Олена несподівано згадала власні роки поруч зі свекрухою. Галина Петрівна була чудовиськом районного масштабу, але саме вона — сама того не бажаючи — навчила Олену витримувати удари, не тремтіти від чужого тону й не ламатися від приниження. Страх відступив, поступившись місцем крижаному спокою.
Олена взяла келих із водою, зробила маленький ковток і, дивлячись Інзі прямо в очі, відповіла:
— Взаємно, мачухо. Сподіваюся, ви не образитеся, якщо я буду називати вас «бабусею»? Ви дивовижно добре виглядаєте для свого віку.
Гліб захлинувся повітрям, ховаючи усмішку. В одного з близнюків відвисла щелепа. Інга примружилася так, ніби зводила приціл. Війна була оголошена.
Інга Станіславівна не стала влаштовувати сцену — вона надто добре знала ціну публічним істерикам. Вона лише зблідла, і під шаром косметики проступила справжня злість.
— Смієшся, поки можеш, дитино, — прошипіла вона. — Завтра на раді директорів ми подивимося, хто ти насправді. У тебе немає ні освіти, ні манер, ні хватки. Ти — пил.
Вона різко розвернулася й пішла з грацією військового корабля, впевнено, не озираючись. Близнюки кинули на Олену важкі погляди й рушили слідом.
Гліб видихнув і одним ковтком допив вино.
— Ти граєш на лезі, Олено. Але визнаю — це вражає. «Бабуся» було потужно. Однак завтра буде складніше. Вони спробують визнати тебе недієздатною або оскаржити ДНК. Нам потрібна підготовка.
Наступні два тижні злилися для Олени в один шалений марафон. Її сховали за містом — у будинку, більше схожому на укріплення, ніж на віллу. Вдень навколо неї крутилися юристи, стилісти, викладачі етикету й люди, які пояснювали основи управління бізнесом. Вечорами вона читала папки: хто в раді директорів чим дихає, хто кому зобов’язаний, хто кого ненавидить.
Вона вчилася ходити заново — не дрібними кроками втомленої домогосподарки, а впевненою ходою людини, якій не зобов’язані поступатися місцем, бо вона його й так бере. Вона вчилася говорити — не вибачаючись і не виправдовуючись, а ставлячи крапку.
Телефон вона ввімкнула лише раз. Там були сотні повідомлень. Ігор кидався від: «Повернись, я все пробачу» до: «Ти де, тварюко?» і «У мами тиск!». Від Галини Петрівни — голосові прокльони, погрози, обіцянки «навести порчу» й «повернути блудницю на місце». Олена прослухала це, не змінюючись у виразі обличчя, після чого просто змінила сім-карту. Ці голоси стали для неї шумом — як радіоперешкоди з чужого світу.
День «Х» настав дощовим вівторком. У головному офісі — скляному хмарочосі в центрі Києва — мали представити нову спадкоємицю й обговорити передачу контролю над «Волков Груп».
Олена увійшла всередину поруч із Глібом, за ними — двоє охоронців. На ній був строгий білий костюм, ціна якого могла б забезпечити Ігорю кілька років життя без «економії на всьому». Волосся зібране в ідеальний пучок, макіяж приховував сліди безсонних ночей.
У конференц-залі, за величезним овальним столом, сиділи люди з обличчями хижаків. Чоловіки в дорогих піджаках дивилися на Олену оцінююче, холодно. Інга — на чолі, як чорна вдова в центрі павутини. Поруч — близнюки.
— Панове, — почав Гліб, розкриваючи папку. — Згідно з останньою волею Олександра Волкова та результатами генетичної експертизи контрольний пакет переходить до його доньки, Олени Олександрівни…
— Секундочку! — різко перебила Інга й підвелася, сяючи впевненою усмішкою. — Перш ніж ми передамо кермо цій… особі, я хочу представити свідків. Людей, які знають її краще за всіх. І можуть підтвердити, що вона психічно нестабільна, схильна до бродяжництва й… до крадіжок.
Двері залу розчинилися. Олені здалося, що по хребту пройшов крижаний струм.
Увійшли Галина Петрівна та Ігор.
Вони виглядали тут недоречно, ніби їх витягли з іншої епохи. На Галині Петрівні було «парадне» плаття з люрексом, волосся укладене громіздко, як вежа. Ігор — у м’ятому піджаку, з бігаючими очима, жалюгідний і нервовий. Інга їх знайшла. Звісно. Це був найпростіший хід.
— Ось, — театрально вказала Інга. — Свекруха й законний чоловік нашої «спадкоємиці». Розкажіть раді, хто така Олена насправді.
Галина Петрівна спочатку зніяковіла від кількості багатих людей, але впіймала погляд Інги й згадала про гонорар. Її голос одразу зміцнів, став базарним і звично гучним:
— Ой, люди добрі! Та вона ж ненормальна! З дому втекла, чоловіка покинула! Гроші в мене тягнула! Пила! У секту, мабуть, потрапила! Її лікувати треба, в психлікарню, а не акції їй давати!
Ігор кивав, як іграшка на панелі, не наважуючись подивитися на Олену.
— Так… так… дивна вона була… Останнім часом… Агресивна… Холодець кинула…
Залом поповзли шепоти. «Скандал», «психічна», «небезпечно». Інга сяяла: вона майже вже святкувала перемогу. Зламати репутацію — значить зламати спадок.
Гліб напружився, готуючись втрутитися, але Олена поклала руку йому на лікоть — спокійно, впевнено зупиняючи.
Вона підвелася. У залі стало так тихо, що було чути, як хтось у дальньому кінці залу поворухнув ручкою. Олена повільно підійшла до колишніх родичів. Каблуки відбивали ритм, схожий на відлік.
Вона зупинилася навпроти Ігоря.
— Привіт, Ігорю.
Він підняв очі й здригнувся. Перед ним стояла не та Олена, до якої він звик. Не домашня, не зручна, не розгублена. Це була красива, холодна, чужа жінка — і він інстинктивно втягнув голову в плечі.
— Олено… ну ти це… ходімо додому? Мама хвилюється…
Олена перевела погляд на Галину Петрівну. Та вже відкрила рота, щоб продовжити бруд, але під крижаним поглядом Олени захлинулася й замовкла.
Олена повернулася до ради директорів.
— Ця жінка не бреше, — голосно й чітко сказала вона.
Зал ахнув. Інга переможно підняла брови: «Ось! Зламалася».
— Я справді пішла з дому, — продовжила Олена. — Я п’ять років прожила в пеклі. Я мила підлогу, терпіла приниження, економила на собі, слухала крики людини, для якої любов — це контроль, а повага — порожній звук. Я знаю ціну грошам, бо в мене їх не було. Я знаю ціну праці, бо тягнула на собі більше, ніж мала б.
Вона підійшла до столу й сперлася на нього долонями, дивлячись на присутніх упевнено, без прохання й без виправдання.
— Ви вважаєте це слабкістю? Це моя школа. Мої «дорогі» брати, — вона коротко кивнула в бік близнюків, — виросли так, що не знають, скільки коштує хліб. Вони можуть програти компанію з нудьги. А я виживала там, де ламаються дорослі чоловіки. Я вмію вигрібати бруд. І якщо в «Волков Груп» накопичилося те, про що ви волієте мовчати, — я почну прибирання вже сьогодні.
Вона повернулася до Ігоря й свекрухи.
— Інга Станіславівна заплатила вам, щоб ви публічно мене втоптали? — спитала Олена. — Ігорю, скільки? П’ятдесят? Сто?
Ігор почервонів і відвів очі.
— Глібе Романовичу, — спокійно сказала Олена. — Випишіть Ігорю Смирнову чек удвічі більший, ніж пообіцяла вдова. І додайте умову: повна відмова від претензій і розлучення за взаємною згодою сьогодні ж.
Гліб дістав чекову книжку, і по його обличчю було видно: він у захваті.
— Ігорю! — заверещала Галина Петрівна. — Не смій! Вона нас купує!
Ігор дивився на суму, наче на рятівний круг. Його жадібність виявилася сильнішою за матір і «принципи».
— А ти, мамо… ти сама нас продаєш, — тихо видихнув він і тремтячою рукою взяв чек.
— Ідіть, — рівно сказала Олена. — Обоє. І так, щоб я більше ніколи вас не бачила.
Ігор схопив матір під лікоть і потяг до виходу. Галина Петрівна намагалася вириватися, кричала про совість і прокляття, але син уже тягнув її геть — у бік ліфта, до життя, яке вона сама ж перетворила на торг.
Двері за ними зачинилися.
Олена подивилася на Інгу. Вдова зблідла: її найкращий хід щойно обернули проти неї.
— Театр закінчено, — відрізала Олена. — Переходимо до голосування. Хто проти мого вступу на посаду — може написати заяву на звільнення просто зараз.
Повисла пауза. І один за одним люди за столом почали кивати. Вони були не романтиками — прагматиками. Вони побачили перед собою не «істеричку», а жінку, яка щойно холодно, юридично чисто й публічно зламала чужу комбінацію. Це була не сукня, не макіяж і не гарна промова. Це була хватка.
Увечері Олена стояла на терасі пентхауса, дивлячись на вогні нічного Києва. Вітер перебігав її волосся, але тепер це був вітер змін, а не протяг під’їзду.
Гліб підійшов із двома келихами шампанського.
— Ти була бездоганна, — сказав він. — Я думав, ти зламаєшся, коли побачиш їх.
— Я теж так думала, — тихо зізналася Олена. — Але коли я побачила Ігоря… я зрозуміла: він мені ніхто. Просто людина з минулого. Мені стало його навіть шкода — він так і залишився там, де все вимірюється холодцем і подачками. А я вибралася.
— І що далі, Олено Олександрівно? — спитав Гліб, наближаючись. — З чого почнеш?
— З генерального прибирання, — усміхнулася Олена. — У компанії воно потрібне. І в мені теж.
— Я знаю, хто вміє будувати, — тихо сказав він, накриваючи її руку своєю.
Олена подивилася в його очі — і вперше побачила там не іронію, а повагу. І ще щось, схоже на обіцянку.
Вона зробила ковток холодного шампанського.
— Знаєш, Глібе… я ніколи не любила смарагди.
— А що любиш?
— Діаманти. Вони найтвердіші. Їх важко зламати.
Гліб усміхнувся й чокнувся келихом із її.
— За твердість. І за нову господиню.
Напишіть у коментарях, що ви думаєте про цю тему — ми читаємо кожен коментар і враховуємо ваші ідеї
Залишити відповідь