– Мамо, там у двері стукають! Відкриєш, бо в нас руки зайняті?

– Звичайно, – усміхнувшись про себе, відповіла Наталя.

Вона відчинила двері, навіть не подивившись хто там. У вечір перед Різдвом бігали колядувати дітлахи, тож Наталя чекала побачити на порозі чергову купу дівчат та хлопців.

Тому, відчинивши двері, від несподіванки вона застигла. За дверима стояв Вадим, її колишній чоловік і дивився на неї поглядом побитого собаки. У ногах в нього була спортивна сумка, мабуть із речами.

Наталя, знайшовши знову можливість говорити, трохи хрипко сказала:

– Вадим, що ти тут робиш?

Вадим привітно посміхнувся, надто привітно. Потім нахилив трохи голову і дивлячись на свої черевики, відповів:

– Привіт, Наталю. Я так по вам скучив. Ось вирішив провести свято із улюбленою родиною.

Вадим підхопив сумку, маючи намір увійти до квартири, але вона зупинила його одним рухом руки.

– Вадиме, я не запрошувала тебе увійти.

– Ну, починається. Наталко, я повернувся. Ти ж хотіла цього? І ось я тут! – Він радісно розвів руки в різні боки.

– Повернувся? Все так просто? А те, що сталося за останні півтора роки, ти забув?

Вадим насупився, а Наталя згадала, як ущент розбилося її серце. На дрібні уламки. Остаточно і безповоротно…

…П’ятнадцять років тому вони з Вадимом пов’язали себе узами шлюбу. Молода сім’я переїхала до орендованого житла. Жили дружно, так би мовити, душа в душу. Обидва працювали, тож гроші не були проблемою.

Ще через рік у них народилися близнюки: Сашко та Євген. Хлопчики росли активними та допитливими. Вони вимотували Наталку так, що в неї майже ні на що не залишалося сил. Але вона не скаржилася, дуже любила своїх хлопчиків.

Непомітно пролетіло понад тринадцять років. Хлопці підросли, вимахавши майже з Наталку зростом. Але вони так само залишилися її милими бишкетниками.

А ось Вадим змінився. Він став частіше пропадати на роботі, затримуватися допізна і їздити у відрядження. Жінка списувала все це на складну роботу, велику кількість обов’язків і проектів.

Але одного разу, купуючи у супермаркеті продукти, Наталя помітила поряд із дорогим відділом морепродуктів свого чоловіка, який мав бути у відрядженні. Вона зібралася його гукнути, але не встигла. До Вадима підійшла молода дівчина, поцілувала його в щоку і опустила якісь продукти в кошик.

Наталя затримала подих, боючись видати свою присутність. Вона стежила за ними через високу вітрину. А Вадим не соромився виявляти свої почуття. Він обіймав незнайомку за талію, притискав до себе і щось лагідно нашептував на вухо. Дівчина реготала, закинувши голову і висіла на шиї. А потім вони попрямували до каси. Розплатившись, парочка вмостилася в машину Вадима і поїхала в невідомому напрямку.

Наталя стояла, захлинаючись від болю, що пронизує все її тіло. І розуміла, що тільки-но все її життя рухнуло. Але, спричинена якимось почуттям, швидше за все хибною надією, вона набрала номер чоловіка і дочекалася відповіді:

– Привіт, любий. Як доїхав? – запитала Наталка, боючись видати свій стан.

– А, Наталка, привіт. Та все гаразд. Справ по горло, мене так навантажили… Я тобі потім передзвоню, зараз зайнятий.

– Добре, – не стала сперечатися вона. Наталка закінчила з покупками та вирушила додому. Але й там вона не дозволила собі плакати, хоча вся її душа рвалася на частини, адже у квартирі чекали двоє синів. Вона на автоматі приготувала вечерю, допомогла дітям з уроками та відправила їх спати. А сама продовжила гіпнотизувати телефон:

– Давай, ти ж обіцяв подзвонити… – шепотіла вона сухими губами.

Але Наталя не дочекалася дзвінка чоловіка ні цього, ні наступного дня. Тиждень минув у тиші, без подій. Але вона чекала. Чекала на нього і не знаходила собі місце. Але більше не наважувалася дзвонити сама. Зрештою, вона прийняла рішення, ще не усвідомлюючи це.

За день того, як Вадим мав повернутися, Наталка відправила дітей до матері. Вона розуміла, що назріває великий скандал і діти не повинні ставати свідками їхньої сварки.

Коли Вадим відчинив двері, Наталка сиділа на кухні. Він пройшов у спальню, і крикнув звідти , як ні в чому не бувало:

– А чому мене ніхто не зустрічає? Чому ніхто не зустрічає свого тата? Чи є хтось у цьому будинку, хто ще любить свого батька?

На що Наталя жорстко відповіла:

– Хто вона, Вадиме?

Чоловік смикнувся від несподіванки, але продовжував розігрувати невинність:

– Хто? Наталю, про що ти взагалі говориш?

– Вадиме, я бачила вас у магазині тиждень тому. Хто вона?

Він зайшов на кухню і сів навпроти неї за стіл.

– Христина. Колега по роботі.

– Як довго ти мені зраджуєш?

– Майже рік. Але, Наташо, ти повинна мене зрозуміти! Удома у нас дитячий садок. Діти то хворіють, то кричать. Ні відпочити, ні перепочити. Мене ніхто не помічає. Ти думаєш лише про них. А я… Я завжди один. Ти моя дружина і…

– Я їхня мати перш за все! І вони потребують мене. А ти доросла людина, яка має чудово розуміти, що синам потрібна турбота та увага.
– Наталка відчувала, як до горла підступають сльози. Але вона не могла дозволити собі розклеїтись зараз. Вона має все витримати. Заради дітей.

– Але мені нудно. Життя з тобою, з вами – сіре та одноманітне! Я втомився! Мені треба було розвіятись. І Христина стала чудовим варіантом. Вона мене розуміє, приймає та любить. А ще нічого не потребує.

– А я чого вимагала від тебе? Щось незвичайне, щось складне? – Запитала Наталка.

– Ти? То посуд помий, то полицю прибий, то кран полагоди. Я втомився виконувати справи по дому! Я у самому розквіті сил. І мені потрібний поруч хтось, хто зрозуміє мене, підтримає. А ти стала куркою, яка сидить удома і дбає про дітей. Я тебе більше не кохаю! – Вадим зупинився, нарешті усвідомивши, що він сказав.

– Добре. Припустимо, я тобі набридла. А про дітей ти подумав? Що буде із ними? – Вона не хотіла думати про те, як розбите серце заважало їй дихати.

– А що з ними? Чи мало у нас таких сімей? Не ми перші, не ми останні. З мене аліменти, зустрічі у вихідні. Але я хочу свободи, хочу дихати легко, без цього всього… – він обвів руками їхню кухню.

– Для них це буде кошмаром. Не йди, Вадим. Хоча б заради них, – відчайдушно продовжувала чіплятися за крихітну надію Наталя.

– Ти мене зовсім не чуєш? Я втомився від вас та від цього будинку! Я хочу жити нормально. З Христиною, а не з тобою. Тому я йду, і ми розлучаємося.

Наташа, як уві сні, спостерігала за тим, як Вадим збирає у спортивну сумку свої речі, якісь дрібниці. А потім без зайвих слів виходить із квартири і захлопує за собою двері.

…Зараз, бачучи, як Вадим прийшов до неї з тією ж торбою, Наталка не могла не посміхнутися. Він навіть не підозрює, через що їм довелося пройти за ці півтора роки.

Хлопчики довгий час намагалися знайти батька, дзвонили йому. Але чоловік просто відрізав себе від родини. Аліменти він платив справно, ось тільки влаштував так, щоб його офіційна зарплата трохи перевищувала прожитковий мінімум. Тому Наталці діставалися справжні копійки.

Їй довелося брати більше навантаження на роботі, щоб компенсувати дірку у бюджеті, але вона впоралася.

– Ти ж казав, що з нами нудно і сіро, – промовила вона.

Вадим пожвавився, він знову намагався ступити в квартиру, але Наталка була непохитна.

– Я помилявся, люба. Вибач мені. – Він спробував упіймати її руку, але вона відібрала.
– Ви були стабільністю у моєму світі. А почуття до Христини швидко згасли. Це було не кохання, а захоплення.

З коридору почувся гомін. У коридор виглянув Сашко:

– Хто прийшов, мамо?

Жінка обернулася до сина, так нічого й не сказавши.

– Тату? – На шум вийшов і Євген.

– Хлопці, а я повернувся. І подарунки вам привіз, давайте це свято проведемо разом! Ну, йдіть до батька!

Він уже майже переступив поріг, але на плече йому раптом лягла тяжка рука:

– Давайте в інший раз, все ж таки Різдво – сімейне свято, чи не так хлопці? – Наталка посміхнулася, коли побачила його. Свого Костю.
Статний чоловік навіть голос не підвищив, але Вадим одразу затих. А хлопці позаду неї полізли обійматися до дядька Кості. Чоловік уважно подивився на Наталку і тихо спитав:

– Мені залишитись?

Вона з усмішкою похитала головою.
Костянтин легко повів хлопців до зали, де ще треба було розкласти стіл. Здавалося, що Сашко та Євген зовсім забули про рідного батька.

А Вадим, нарешті, знайшов дар мови:

– Так от, значить, як. Ось на кого ти мене проміняла. Спеціально такого обрала, так?

– Не проміняла. Я вибрала його, коли була вільною жінкою. У мене не було каблучки на пальці, як зараз.

Наталка підняла руку і помахала їй перед колишнім чоловіком. Там виблискувало каміння.

– Ах ось як! Ти ж хотіла, щоб я повернувся, благала мене, сльози пускала… Зрадниця, ось хто ти!

– Хотіла, півтора роки тому, Вадим. Але зараз у мене почалося інше життя. І тепер у ньому немає місця для тебе. З Різдвом!

Наталка зачинила двері і зачинила їх на замок. Вона глибоко зітхнула, похитала головою, ніби позбавляючись від поганих думок і попрямувала в теплу, світлу квартиру. Там її чекали сини та коханий чоловік…