– Дочка не від мене! Це точно! Не моя це дочка. Дівчина зовсім на мене не схожа, – кричав Олексій.
Він узагалі потворно поводився на процедурі розлучення. Потворно і дріб’язково. Ділив усе, аж до чайника.
– Все куплено в шлюбі, тож половина моя. А якщо по справедливості, то я взагалі всю побутову техніку маю забрати. Адже дружина з дочкою у квартирі залишаються, – доводив чоловік судді.
Немолода жінка-суддя подивилася на Олексія поверх окулярів осудливо. Перегорнула папери, що лежали перед нею.
– Наскільки я розумію, квартира належить вашій дружині. Вона дошлюбна, вона поділу точно не підлягає.
– Ну ось і я кажу, раз квартира поділу не підлягає, я все маю собі забрати. Пральну машину, мікрохвильовку, телевізор. Коротше, всю побутову техніку. А душову кабіну, до речі, я взагалі на свої гроші купував.
– Ти що, душову кабіну забирати зібрався? Ти ж мені половину ванни розкурочиш, – обурилася Марія, а жінка-суддя подивилася на неї співчутливо. Нечасто їй доводилося стикатися з такими дріб’язковими чоловіками.
– Гаразд, я душову залишаю, – кивнув Олексій. – Тоді пралку мені віддаєш. Адже так буде чесно, так? – посміхався Олексій жінці в чорній мантії.
Він завжди стороннім жінкам посміхався. Чоловік вважав свою посмішку чарівною і на багатьох вона реально діяла. Олексій був гарний собою. Йшов він від Марії не просто так, а до молоденької колеги, з якою давно закрутив роман. Чоловік і на суддю намагався справити враження. Та тільки жінка була немолода і побачила вже пройдисвітів усіх мастей. Її чарівною посмішкою і мужністю не проймеш.
Марія відчувала, що суддя на її боці. Хоч і не показує цього, не належить їй особисті симпатії проявляти. Суддя має бути неупередженою і суворо дотримуватися букви закону. Але навіть вона не витримала, коли Олексій заволав, що дочка не його, щойно мова зайшла про аліменти. Немолода жінка зняла з очей окуляри, неквапливо їх протерла, глибоко зітхнула.
– То цє, виходить, ви виховували дівчинку до дванадцяти років, називали своєю донькою, а тепер заявляєте, що вона не від вас. Це як розуміти?
– Ну як, як? – продовжував посміхатися Олексій, хоча посмішка давно стала кривою. – Знав я, що дівчисько не від мене, але терпів. Чужих дітей, як то кажуть, не буває. А з іншого боку, аліменти я платити не збираюся. У мене тепер інша сім’я. Глядиш, і своя дитина з’явиться.
– Своя?!!! Своя дитина? – задихнулася від обурення Марія.
Їй повітря не вистачало від лицемірства й низості чоловіка. Стільки років вона з Олексієм прожила і навіть не підозрювала, що він може впасти так низько.
– Тримайте себе в руках, не треба підвищувати голос, – співчутливо сказала Марії жінка-суддя. – А вам, Олексію, я змушена відмовити. Аліменти ви платитимете до того моменту, доки не доведете, що дочка не ваша. Доведете за законом. Ви зобов’язані зробити тест .
Олексій одразу знітився. Ніякого тесту він робити не збирався. Хоча б тому, що прекрасно знав, що Ксюша його донька. Дівчинка справді на нього не схожа, вона копія його бабусі. Усі родичі цьому дивувалися, наскільки вони схожі. Дві фотографії поруч покладеш, бабусю Олексія в дитинстві і Ксюшу, так не відрізниш, хто де. Наче одна людина. Усе це Олексій знав. Незрозуміло тільки, як у нього совісті вистачило від дочки відмовлятися.
Болісне розлучення відбулося. Наступного дня Олексій пригнав Газель до під’їзду, щоб завантажити техніку, яку він вибив для себе під час розлучення. Ретельно стежив, щоб вантажники, не дай Боже, не подряпали пральну машину або посудомийку. Марія за виносом техніки не стежила, але їй стало і смішно, і сумно водночас, коли вона виявила пропажу чайника з кухні, набору нових каструль і столового сервізу. Справді, і смішно і сумно!
Добре, що Ксюша цього не бачить. Марія спеціально її до бабусі відвезла і слова поганого про тата доньці не сказала.
Для дитини їхнє розлучення зайвий стрес. Навіщо ж налаштовувати доньку проти людини, яку вона любить. Любить і нехай собі любить. Ксюша ніколи не дізнається, як тато відмовлявся від неї при розлученні і буде з батьком зустрічатися. Марія перешкоджати не збиралася. У цьому випадку треба думати про інтереси дитини, а не про те, як насолити колишньому.
Коли Марія привезла Ксюшу додому, дівчинка сумно походила квартирою. Побачила зяючу порожнечу під раковиною, де колись була пральна машина, відсутність татових речей.
Вночі Марія почула, як донька плаче у своєму ліжку. Мабуть, стрес від розлучення батьків був більшим, ніж думала жінка. Не вмикаючи світла, вона зайшла до кімнати доньки, присіла на ліжко. Поклала руку на ковдру, під якою здригалася Ксюша.
– Донечко, не переживай. Так буває. Іноді дорослі розлучаються. Це не означає, що ти перестанеш бачитися з татом.
Несподівано дівчинка сіпнулася під ковдрою, скидаючи з себе руку матері.
– Це ти винна, – буркнула вона зі злим схлипуванням. – Ти винна, що тато пішов. Він мені сам казав. З тобою йому було погано. Ти вічно всім незадоволена, постійно до нього чіпляєшся.
Для Марії це було дуже несподівано. До цього Ксюша була спокійною, доброю дівчинкою, а зараз у її голосі чулася агресія. І говорила вона словами свого тата.
“Я-то чіпляюся?” – зковтнула Марія. Не витримала і ляпнула:
– А ти знаєш, що твій тато пішов до іншої тітоньки?
– Знаю. Так, мамо, знаю!
Ксюша дригнула ногами, скидаючи ковдру. Сіла ривком і в темряві втупилася на матір.
– Тато мені все сказав. Так, він знайшов собі іншу тітку, бо з тобою йому було важко. Ти тільки й робила, що пиляла його.
Марія прикусила губу. На тумбочці доньки стояв електронний годинник. У його тьмяному, блакитному світлі очі Ксюші виглядали злими. Мокрими від сліз і злими. І як сказати, дивлячись у ці очі, що в чомусь донька має рацію.
Так, Марія пиляла чоловіка. Пиляла відтоді, як дізналася, що він ходить “наліво”. А що їй було робити? Посміхатися? Олексій відверто над нею насміхався. Не приходив ночувати, повертався із запахом парфумів. Природно, Марія влаштовувала скандали. Але навіть тоді з розлученням не поспішала. Сподівалася, що чоловік одумається.
Розлучитися було його ідеєю. Як усе це сказати дванадцятирічній дівчинці? Та й навіщо? Треба дати дитині час. Ксюша заспокоїться і прийме ситуацію. Звикне, що тепер тато живе не з ними.
Марія простягнула до доньки руку, бажаючи погладити по плечу, а дівчинка знову відсунулася від неї, як від чужої людини.
– Лягай спати, – видихнула жінка. – Тобі рано до школи вставати.
Ось і все, що сказала Марія перед тим, як вийти з кімнати доньки. Вранці дівчинка була надзвичайно мовчазна, і Марія вирішила, що донька шкодує про сказані мамі слова. Вони більше не розмовляли на цю тему.
Ксюша пішла до школи. Повернувшись, поводилася стримано, на мамині запитання відповідала односкладово.
“Кається, їй незручно” – думала Марія.
До вихідних з’ясувалося, що це зовсім не так. Ксюша ні крапельки не каялася.
У суботу Марія довше поспала. У вихідний день була така можливість. Спала жінка до пів на десяту. Коли піднялася, ходила квартирою обережно, намагаючись Ксюшу не розбудити.
Близько дванадцятої Марії стало тривожно. Ніколи донька так довго не спала. Заглянула жінка в кімнату, а Ксюші там немає. Виходить, вона пішла рано. Куди пішла? У Марії з’явилася паніка. Вона схопила телефон, почала Ксюші дзвонити.
Дівчинка трубку не брала. Відповіла тільки з п’ятого разу. Потім Марія зрозуміла, що донька робила так спеціально, намагалася матері нерви побільше помотати. Голос Ксюші був веселий, а на задньому фоні грала музика, чулися голоси.
– Ти чого так наполегливо дзвониш? – з нахабством у голосі запитала Ксюша. – Я з татом, ми в торговому центрі. Тут зараз свято, аніматори.
– Як із татом? Чому ти мене не попередила?
– Ти спала ще. Усе, мені ніколи розмовляти.
Марія остовпіло слухала короткі гудки. Розуміла, що закипає. Переляк від зникнення доньки змінився гнівом. Так точно бути не повинно. Треба з донькою про це поговорити.
Ксюша прийшла після обіду. Задоволена й агресивна водночас.
– Не роби так більше, – сказала їй Марія.
– Що не робити? З татом не зустрічатися? Він попереджав, що ти будеш перешкоджати.
– Я перешкоджатиму? – обурилася жінка. – Зустрічайся, будь ласка, скільки влізе. Тільки ти повинна мене попереджати. Я сплю досить чуйно, а це означає, що ти спеціально тихо прокралася повз мою спальню.
– Нічого я не кралася, – огризнулася Ксюша. – Мамо, відчепись, га?
Дівчинка презирливо фиркнула, пройшовши повз матір. Демонстративно зачинила за собою двері, увійшовши у свою кімнату. Марії хотілося побігти слідом, насварити, але вона стрималася. У доньки нелегкий період, треба дати їй час.
Час минав, а дівчинка ставала дедалі нахабнішою.
Спочатку вона зустрічалася з татом кожні вихідні, потім це почало відбуватися набагато рідше, але після кожної зустрічі Ксюша поводилася потворно і зухвало.
Марія терпіла, як могла, терпіла цілий рік. Терпець її увірвався на Ксюшин день народження.
Марія купила торт, накрила стіл, покликала своїх батьків. Вона думала, що вони посидять удома в родинному колі, потім дасть Ксюші грошей і та сходить із подружками в піцерію. Принаймні, так планувалося. А Ксюша єхидно фиркнула і пішла. Навіть свічки на торті не задула. Дівчинка пішла зустрічатися з татом.
Марія була впевнена, що Олексій навмисно так зробив, щоб побільше колишню вразити. Ось, мовляв, дивись, донька день народження воліє зі мною проводити, а не з тобою!
Того вечора Марія вперше накричала на Ксюшу.
– Ти навіщо так робиш? Я готувалася. Накривала тобі стіл. Могла б посидіти трохи з нами, а потім уже йти до свого батька.
– А може, я не хочу? Не хочу сидіти з тобою, – нахабно відповідала Ксюша. – Може, я й жити з тобою не хочу. З тобою ніхто не витримає. Тато від тебе втік, на мене кричиш.
– Жити ти зі мною не хочеш? – сторопіла Марія. – Та ти що таке кажеш? А з ким же ти тоді хочеш жити? Можливо, зі своїм татом?
– Так, із татом. Як ти вгадала? Звичайно ж, я хочу жити з ним! Він мені розповідав, як просив при розлученні залишити мене з ним. А ти не дозволила. Ти типу мати, і тобі більше дозволено. А мене ти запитала, коли вирішувала, з ким я житиму? Я б вибрала не тебе.
– Що серйозно, тато твій хотів, щоб ти жила з ним?
– Ще й як хотів! – вигукнула Ксюша. – Він і зараз хоче. Каже, що в нього тепер нормальна дружина. Вона б мене з радістю прийняла. Мені було б із ними добре.
– Тобто виходить, ти нову татову дружину ще не бачила? Весь цей час ви зустрічаєтеся з ним на вулиці?
– Так, не бачила, і що? Коли-небудь я з нею познайомлюся. Тато каже, що вона чудово до мене ставиться.
– Тато каже, тато каже….. – Марію понесло. Цілий рік жінка трималася, а зараз наче прорвало.
– А ти не думала ніколи, що твій тато нахабно бреше? Він навіть не пропонував забрати тебе до себе.
– Це ти брешеш, ти! Тата з дому вижила, і мені життя не даєш.
– Це цікаво. Чим же я не даю тобі життя?
Марії стало так прикро, що кричати вона вже не могла. Розплакалася. Думала, сльози на доньку подіють. Ксюша її пожаліє. Але донька гирчала на неї так само презирливо.
– Сама подумай, у чому. Усе, я спати пішла.
І тут Марія задумалася, що, вочевидь, щось вона робить не так. Хотіла, щоб Ксюша адаптувалася, заспокоїлася. А все сталося рівно навпаки. Донька стала, як агресивне звірятко. У принципі, зрозуміло, чому так відбувається. З кожною новою зустріччю з донькою Олексій усе більше й більше налаштовує дівчинку проти колишньої дружини. Це очевидно.
Після того, як він на суді готовий був відмовитися від Ксюші, від нього всього можна очікувати. Питається, чого Олексію спокійно не живеться? Навіщо так робити? Що за мстива злість?
Це все тому, що Марія не дозволила поділити свою ж власну квартиру?Хоч би як там було, розповісти Ксюші, як поводився на розлученні її батько, Марія не могла, хоча й перестала його виправдовувати. Наступного ранку, заспокоївшись, на холодну голову спробувала до Ксюші донести:
– Донечко, твій тато тебе обманює. Не слухай його. Він злиться на мене і намагається тебе налаштувати.
– А мене не треба налаштовувати. Я не сліпа. Мені вже тринадцять, і я сама все бачу. Не потрібен мені твій торт, – дівчинка відкинула тарілку зі шматочком торта. – Нічого мені від тебе не потрібно. Залиш мене в спокої.
Наступний рік був для Марії просто кошмаром. Ксюша стала абсолютно некерована. Будь-яке прохання матері сприймала в багнети. Навіть елементарні вимоги робити уроки. Улюбленим словом дівчинці стало “відчепись”.
– Відчепись від мене зі своїми уроками! Не задали нічого! – грюкала дверима перед носом матері Ксюша.
У черговий раз зустрівшись із батьком, дівчинка зажадала вставити замок у двері своєї кімнати.
– Я повинна мати особистий простір. Ти постійно лізеш до мене, заходиш без стуку в кімнату.
– Я що, ще й стукати повинна? – здивувалася Марія. – Це щось новеньке. Не дочекаєшся ти ніякого замка.
– Ось бачиш, ти не даєш мені жити, як я хочу. І до тата мене не відпустила. Вийди з моєї кімнати.
Чотирнадцятирічна Ксюша стала просто апогеєм її агресії. Вочевидь, дівчинка чекала, що батько покличе її провести день народження разом, а він навіть не подзвонив. Забув, ймовірно. Усю свою злість Ксюша зігнала на матері.
– Це ти, ти щось зробила! Наговорила, напевно, татові, що він мені навіть не подзвонив. Він обіцяв мені, що на мій день народження познайомить мене зі своєю дружиною. А скоро в мене буде братик і тато дозволить мені з ним няньчитися.
– Ах, ось воно що, – зітхнула Марія.
Для неї тут же все стало на свої місця. Отже, нова дружина Олексія чекає дитину, і йому стало не до дочки від минулого шлюбу.
З Ксюшею він зустрічався виключно, щоб насолити колишній дружині. Як тільки до Ксюші це не доходить?
Мільйонний раз Марія вмовляла дочку походити з нею до психолога.
– Я що, по-твоєму, ненормальна якась? Ось, значить, якої ти про мене думки? – спалахувала дівчинка.
– Психолог, це не психіатр, зрозумій, Ксюшо. У нас із тобою останнім часом абсолютно не ладиться діалог.
– А може, я й не хочу цей діалог із тобою ладити. От дозволила б мені з татом жити,я б сама до тебе приходила. Ні до якого психолога я точно не піду.
Ксюші чотирнадцять, дівчинка відчула себе дорослою. Марія вирішила на це натиснути. Знайшла хорошого психолога, серйозну жінку середніх років і привела додому.
– Ти ж доросла, Ксюшо, от і поводься як доросла. Якщо ти вважаєш себе правою, давай спокійно обговоримо це з психологом. Не треба дитячих істерик, наведи свої аргументи.
– Ну гаразд, добре, – кивнула Ксюша.
Зайшла в кімнату, сіла перед психологом, закинувши ногу на ногу. Її назвали дорослою і дівчинка хотіла виглядати якомога солідніше.
-Аргументи, кажете, навести? Добре я наведу. Моя мати вічно всім незадоволена. Вона зануда. При розлученні тато хотів, щоб я жила з ним і я цього хотіла. Але мама стала проти. Мені з нею важко. Я не можу з нею знайти спільну мову.
– Твоя позиція зрозуміла, Ксенія, – кивнула психологиня. – Але твоя мама стверджує протилежне. Сама посуди, якби твій тато хотів, щоб ти жила з ним, хіба б він не познайомив давно тебе зі своєю новою дружиною? Чому він цього не робить?
– Та пішли ви всі! – схопилася дівчинка. – Про що мені з вами розмовляти? Ясна ж річ, що ви зараз будете налаштовувати мене проти тата.
Ксюша вискочила. Психолог розгублено моргнула, почувши, з яким гуркотом зачинилися вхідні двері.
– Тут усе гірше, ніж я думала, – сказала жінка, звертаючись до Марії. – Слухайте, а ви впевнені, що ваша донька неправа? Колишній чоловік точно не хоче забрати її собі? Навіщо тоді він у цьому переконує дівчинку?
– Та щоб мені насолити, щоб викликати між нами розлад, – з відчаєм сказала Марія. – Я на двісті відсотків упевнена, що Ксюшу забрати він ніколи не хотів. Я ж вам розповідала, що він говорив на суді. До того ж, це зрозуміло, що його нова дружина не бажає знайомитися з донькою від першого шлюбу.
– Ну, тоді я вам дам одну пораду. Ризиковану, звісно, але дуже дієву.
За кілька годин, коли Ксюша повернулася додому, у передпокої вона спіткнулася об валізу , виставлену просто біля вхідних дверей. Із цією валізою вони колись їздили на море. Колись давно, коли тато був ще з ними. Ксюші згадався цей щасливий час і знову захотілося наговорити гидот матері. Але вона не встигла. Марія вийшла в передпокій у вуличній куртці.
– Не роззувайся, – сказала доньці. – Я поспілкувалася з психологом і зрозуміла, що ти маєш рацію. Я не маю права позбавляти тебе сім’ї, в якій ти хочеш жити. Хочеш жити з татом і його новою дружиною, будь ласка. У валізу я склала речі, які знадобляться тобі на перший час. Потім забереш решту. Ти знаєш адресу батька?
– Ні, не знаю, – Ксюша була ошелешена так, що їй навіть грубіянити матері перехотілося.
– Зате я знаю, – весело сказала Марія. – Так уже вийшло, коли вантажники виносили звідси пральну машину, я почула, за якою адресою вони її повезуть. Поїхали, я проводжу тебе до тата. Таксі я вже викликала, коли побачила у вікно, що ти заходиш у під’їзд.
– Почекай, мамо. Дай я спочатку татові зателефоную, запитаю його, – дівчинка почала діставати з кишені свого модного кардигана телефон, але Марія зупинила її рухом руки.
– Не треба, Ксюшо, не дзвони. Це вже буде не так цікаво. Ми зробимо твоєму татові сюрприз. Він же так мріяв, щоб ти жила з ним. Уяви тільки, як він буде радий, що я нарешті з цим змирилася!
У таксі Ксюша мовчала, зате Марія не замовкала.
– Ну ось, нарешті збулася твоя мрія. Як усе-таки добре, що психолог розкрила мені очі. Доню, я хочу, щоб тобі було добре. Живи з татом, а до мене в гості приходь.
Таксі звернуло в приватний сектор і пригальмувало біля невеликого акуратного будиночка. Цей будинок належав новій дружині Олексія. Марія давно про це знала. Ксюша хотіла постукати у вікно, але її мама, смикнувши ручку хвіртки, переконалася, що не замкнено.
– Ну що ти, Ксюшо, проходь. Це ж тепер твій новий дім. Я тільки до дверей тебе проводжу.
Одразу увійти до хати навіть Марія не наважилася, постукала у двері. Відчинив двері не Олексій, а його нова дружина. Молода жінка з великим животом сердито зсунула брови, дивлячись на Ксюшу з валізою, а також на Марію, яка продовжувала посміхатися. Марія прикидалася дурепою.
– Ну ось, Ксюшао, познайомся. Твоя нова мама. З нею ти тепер будеш жити.
– У сенсі, жити? – обурилася молода жінка. – Яка мама? Любий, іди сюди! – крикнула вона в глибину будинку.
Олексій підійшов, і його очі забігали.
– Ви чого це? Навіщо прийшли?
Чоловік виглядав переляканим. Заштовхав до хати свою дружину.
– Зайди, зайди, а то продує тебе. Я зараз усе вирішу, – закрив він за
жінкою двері, притулився до неї спиною.
Марія з докором сказала:
– Ну що ж ти, до тебе донька жити прийшла, а ти так негостинно зустрічаєш. І дружина твоя, я дивлюся, не найпривітніша. Що ж ти її з Ксюшею не знайомиш?
– Як жити? Що значить жити? – втупився Олексій на валізу в руках доньки. – Ви що, з глузду з’їхали? Я не можу її прийняти.
– Тату, ти чого? – мало не плакала Ксюша. – Ти ж завжди казав, що хочеш, щоб я жила з тобою.
– Зараз невідповідний момент, Ксюшо. Моїй дружині скоро у лікарню. Та й узагалі, ми ремонт затіяли, місця мало.
– Тату, я багато місця не займу. Я навіть із ремонтом допоможу.
– Та, Олексію, ти чого? – єхиднувала Марія. – Клич свою дружину. Давай запитаємо її думку.
– Ну все, досить. Припиніть цей цирк, – відрізав Олексій. – Ксюшо, їдь додому. Я не можу тебе прийняти. Ми з тобою поговоримо потім.
– Чому потім? Говори зараз при мені, – сказала Марія. – А то легко тобі доньці “по вухах їздити”, коли мене поруч немає. Розкажи їй усе. Як ти намагався в суді довести, що вона не твоя дочка. І, до речі, я жодного разу не чула від тебе, щоб ти виявляв бажання забрати її собі. До чого всі ці казки?
Олексій мовчав, зате Ксюша почала кричати:
– Тату, це правда? Ти що, мені все брехав?
– Їдь додому, Ксюшо, – тихо сказав чоловік, не дивлячись на доньку.
Після цього ніяково, бочком він відсунувся від дверей, прочинив їх і протиснувся всередину. Двері зачинилися перед Ксюшею. Зачинилися так, як часто вона зачиняла їх перед обличчям матері.
– Ходімо, вийдемо за ворота, – кивнула доньці Марія.
На вулиці дістала телефон і викликала таксі.
– Куди тебе відвезти? – спокійно запитала доньку, яка плакала.
– У сенсі, мамо? Як куди? Додому, – ревіла дівчинка.
– Але ти ж не хочеш жити зі мною? Я навіть тепер не знаю, як вчинити. Може, ще раз спробуєш напроситися до тата?
– Мамо, ну досить, будь ласка. Поїхали додому. Я все зрозуміла. Вибач мені.
– Що? Що? Не розчула? – помотала головою Марія.
– Пробач мене, мамо, пробач, – надривно промовила дівчинка. – Я була не права. Я більше ніколи не буду себе так поводити, обіцяю.
Це був тріумф! Варто було, напевно, Марії насолодитися ним довше, але все-таки вона мати, і сльози дочки не могли залишити її байдужою. Розкинула вона вбік руки і кинулася Ксюша в обійми мами.
– Ну все, все, досить плакати. Зараз додому поїдемо і що-небудь смачненьке на вечерю разом приготуємо. Ти ж мені допоможеш?
Дівчинка відчайдушно закивала головою на плечі мами.
